Розділ V

XIV століття

1300-й рік було проголошено ювілейним. Пишні торжества відбувались в Римі, під час яких папа гарантував повне відпущення гріхів всім учасникам святкових богослужінь. Сам Боніфатій VIII(1294-1303) очолював грандіозний хресний хід, перед ним несли два мечі – не трофеї, не бутафорію. Несли два мечі як символи влади – світської та духовної – яку Бог “надав” Папі Римському. Взагалі, Боніфатія VIII на фоні папства XI – XIV ст. можна сміливо ставити серед властолюбців третім після Григорія VII та Інокентія-ІІІ.

Одержимість ідеєю світового панування у Боніфатія VIII, здавалось, не мала меж. У 1296 він видає буллу “Clericis laicos”, у якій забороняє будь-яким світським володарям обкладати католицьке духовенство податками¹. А на зорі XIV ст. з’являється безсмертний шедевр папізму – булла “Unam sanctam” від 18 листопада 1302 року. Носячи титул Vicarius Christi, папа навіть не звертав уваги на те, що основною ідеєю земного служіння Христа була жертвеність. Через чотирнадцять століть після Іісуса Христа папа Боніфатій VIII заявив, що він має владу двох мечів:

– світського, який санкціонує повноваження земних володарів та судить їх;

– духовного, в силу якого все земне творіння підпорядковується Римському Першоієрарху… і це все необхідно для спасіння².

Та навіть покірні католики Західної Європи у XIV ст. своє спасіння аж ніяк не пов’язували з ідеєю підпорядкування папі, саме тому вже через рік після виходу в світ цього “шедевра” папські властолюбні претензії зазнали такого ганебного кінця, якого ніхто й передбачити не міг. Папа Боніфатій VIII весь свій понтіфікат воював з французьким королем Філіпом Красивим (1285-1303), який повністю ігнорував папські владолюбні домагання. Папа непокірному королю і писав, і погрожував, і, накінець, прокляв. А Філіп у відповідь добився рішення французького духовенства про скликання чергового собору у Ліоні для суду над папою. Посланий доставити папу на суд Вільгельм Ногаре настільки завзято виконав свою місію, що через декілька днів після арешту Боніфатій VIII помер.

Його смерть стала початком кінця папської могутності у Європі. Вслід за Францією свою незалежність від Риму у державних справах на протязі XIV століття визнали Німеччина, Англія і навіть Італія. А Філіп Красивий на цьому не зупинився – він інспірував сходження на Святий Престол бордоського архієпископа Бертрана під іменем Климента V (1305 – 1314), який утвердив місцеперебування пап у Авіньйоні. Таким чином Філіп досягнув фактичного підпорядкування папства французьким королям, за що самі католики цей авіньйонський період (до 1377р.) називають авіньйонським полоном.

Візантією у першій чверті XIV ст. правив імператор Андронік-ІІ, який повністю розірвав всі відносини з Римом.

Українські землі початку XIV ст. у соціально-політичному плані характеризувались взаємопротилежною двозначністю: розорена, спустошена Наддніпрянщина та багата й сильна Галицько-Волинська держава. Хоч вчені на сьогодні доказали, що наші уявлення про запустіння Київської Русі в результаті монголо-татарської навали є значно перебільшені, проте факт залишається фактом: на початку XIV ст. три основних складових величі Руської держави – Київського, Чернігівського та Переяславського князівств – не існувало. Києвом правили безпосередньо татари, які призначали тут посадників з-поміж дрібних руських князьків; про адміністративно-політичний устрій Переяславщини взагалі немає звісток; чернігівські Ольговичі держались найдовше – але на початку XIV ст.

Чернігівщина теж роздробилась на десятки маленьких слабких уділів. Про повне спустошення цих земель говорити не можна. Татари знищували тих, хто чинив опір; ті, хто зумів втекти, вернулись назад; залишились храми, в тому числі Софія Київська та Печерський монастир; відбудовувались поселення. Та піднятись до рівня політичного осередка відновлення української державності Наддніпрящина не змогла, саме тому в середині XIV ст. стала легкою здобиччю Литви.

Натомість Галицько-Волинське князівство входило у чотирнадцяте століття у зеніті своєї могутності. Лев-І (1264-1301) виявися достойним продовжувачем державотворчої діяльності свого батька, князя Данила. До батьківських завоювань Лев-І долучив Люблін та частину Закарпаття, і всі 35 років свого правління він зумів втримати своє величезне князівство на вершині європейської політики.

15 років правління його наступника Юрія-І (1301-1308) були періодом спокою та добробуту Галицько-Волинського князівства, але сам князь, на відміну від Лева-І, характеризувався настільки мирною вдачею, що без жодного противлення віддав полякам Люблін.

Наступні п’ятнадцять років Галицько-Волинським князівством правили сини Юрія-І – Лев-II та Андрій (1308 – 1323). Зумівши зберегти внутрішній торгівельно-виробничий потенціал Галичини та Волині, князі втратили декілька позицій у зовнішньополітичному плані: Карл-Роберт відвоював Закарпаття, а до Литви відійшла Дорогочинсько-Берестейська земля. М. Грушевський приводить лист Владислава Локетка до папи, у якому польський король високо оцінює боротьбу галицьких князів проти татар, навіть називає їх необоримим щитом для себе³. Та захистивши рідну землю від одного страхіття, князі майже нічого не змогли вдіяти проти іншого – у другому десятиріччі XIV ст. над українськими землями нависла тінь литовської експансії. У боротьбі з Гедіміном обидва князі загинули ( є версії їх загибелі у боротьбі з татарами та отруєння боярами)⁴. Нащадків не залишилось, очевидно, у них взагалі не було дітей, тому смерть Лева-ІІ та Андрія поклала кінець династії Данила.

Стан Православної Церкви на українських землях у першій четверті XIV ст. в значній мірі визначався умовами соціально-політичного буття народу. Занепад Київської держави, політичний ріст і централізація московських земель, проуніатські намагання правителів Галицько-Волинського князівства – все це й стало причиною переїзду на північ митрополита Кирила(1247-1281). Його наступник митрополит Максим (1283-1305) у 1300 році переносить кафедру у Володимир.

Такий перебіг подій, безумовно, не міг сподобатись галицьким князям. Не бажаючи попадати в будь-яку, в тому числі і релігійну залежність від північно-руських земель, Юрій Львович вирішив вийти з підпорядкування митрополиту Київському і всієї Русі і утворити для свого князівства окрему митрополію. Взагалі у цій історії дуже багато темних плям: які конкретно сили інспірували і в який спосіб зуміли схилити непоступливих греків до утворення нової ієрархічно-адміністративної одиниці – жодних документальних даних про це немає. Достовірним є сам факт возведення у 1302 (1303) році Галицької єпархії у ранг мирополії. Новоутворена митрополія обіймала шість єпархій – Галицьку, Перемишльську, Володимирську, Туровську, – Луцьку і Холмську і рахувалась 81-ю у диптиху Константинопольського патріархату. Першим митрополитом став Ніфонт.

Але положення нової митрополії з самого початку було дуже непевним. Католицькі дослідники твердять, що Ніфонт не одержав патріаршого визнання своїх митрополичих прав і був всього лиш кандидатом галицького князя на цю посаду⁵. Така, м’яко кажучи, історична некоректність легко пояснюється: католики у поняття “релігійність Західної України” взагалі намагаються втиснути тільки онтологію католицизму і зовсім забувають вказати, що після падіння Києва аж до сімнадцятого століття західно-українські єпархії були не просто околицею, а оплотом Православ’я в Україні.

Непевність становища Галицької митрополії аргументовано висвітлює М. Грушевський. Вся справа в тому, що галицький князь добився утворення митрополії через імператора, задобрюючи та обдаровуючи Андроніка-ІІ, сама ж патріархія відносилась до цієї витівки негативно⁶. І тому, коли після смерті митрополита Ніфонта у 13034305рр. Юрій Львович послав свого наступного кандидата, уродженця Галичини, ігумена Петра Ратненського, то патріарх Афанасій призначив його митрополитом Київським і всієї Русі (1308-1326). Офіційно Галицька митрополія не скасовувалась, але митрополит для неї не призначався. Фактично всіма церковними справами на території північно-руських, київських та галицьких земель управляв митрополит Петро. Він же у 1325 році переніс місце осілості митрополитів у Москву.

Таким чином, на початку XIV ст. Київ, втративши значення “пєрвопрєстольного грддл Руси”, фактично втратив і митрополичу кафедру; намагання галицьких князів утворити свою митрополію реальним результатом не увінчались; самі князі тяжіли до Заходу; монгольський меч тяжів над центральними областями України і кидав тінь загрози над Галичиною та Волинню. Такий плачевний стан українського народу, безумовно, не міг бути непоміченим папою. Навпаки, Рим чітко усвідомлював: якщо у тринадцятому столітті русини-українці ще являли собою грізну військово-політичну силу, яка заставляла рахуватись із собою Європу, то тепер вже можна було не церемонитись з уніями та обіцянками. Тепер Україну можна було окатоличувати насильно.

Князь Юрій-І іменував себе королем – Rex Russie et Ladimerie. Тепер це залишалось абсолютно непоміченим, і ніхто, як з коронування Данила, не робив епопеї “папської опіки” над Руссю. Його сини Лев-II та Андрій іменували себе князями – і жоден документ не називає їх королевичами. Проф. Абрагам приводить один факт зносин Юрія-І з папою Климентом, де Юрій, нібито, писав про укладання унії⁷. Але документальних підтверджень ні Абрагам, ні Длугош привести не можуть, тому цей випадок за рамки їх особистої гіпотези не виходить. Взагалі, за першу чверть чотирнадцятого століття Рим тільки один раз 3 лютого 1317р. звертався до руських князів з уніональною пропозицією⁸ – варто порівняти з десятками папських “опусів” на цю тему у тринадцятому віці. Але це було безадресне послання дрібним князям, яке залишилось без будь-якої відповіді.

Єдине, чого боявся Рим – це православного духу руського народу. Настільки боявся, що спеціальним посланням папського легата Gentiliusa від 1309 року під загрозою екскомунікації католичкам заборонялось виходити заміж за православних⁹!

Решту в усьому у чотирнадцятому столітті католицизм зробив ставку на силу – на Польшу та Литву.

Ще у XII ст. Литва являла собою слабоорганізоване розмаїття родових союзів, які не могли йти у ніяке порівняння з могутньою руською державністю. Початок XIII ст. поставив Литву на межу виживання: утворений у 1202 році лівонський орден мечоносців та діючий з 1230р. Тевтонський Орден огнем і мечем “навертаючи” литовські племена у католицизм, на ділі повністю завойовували Литву. Загроза повної експансії спонукала литовців у XIII ст. об’єднатись під проводом Міндовга і дати відсіч хрестоносцям. А вже з початку XIV ст. під керівництвом Гедіміна (1316-1341) Литва досягла такої могутності, що почала зазіхати на роздроблені й ослаблені руські князівства. Незабаром Гедімін долучив до своїх володінь Берестейську землю та Волинь, а вигідними шлюбами своїх двох синів та п’яти дочок із членами сімей навколишніх руських та польських князів закріпив спадкові права на ці землі.

Бурхлива діяльність Гедіміна з самого початку стала предметом пильної уваги Риму. Іоан XXII (1316-1334) буквально в перший рік свого перебування на папському престолі звернувся до Гедіміна з пропозицією підкоритись Риму¹⁰. Цей заклик папи залишився без відповіді, але незабаром сам Гедімін 25 січня 1323р. шле у Рим послання, у якому, описуючи безчинства хрестоносців і жаліючись на них, просить папу прислати своїх легатів для утвердження Литви у католицизмі¹¹.

У травні того ж року литовський князь ще раз у листі до папи виражає готовність прийняти католицизм за умови, що Рим захистить Литву від хрестоносців¹². У цьому листі Гедімін титулує себе “королем литовців і багатьох русинів” – очевидно, він ніскільки не потребував брати корону із папських рук. До кінця 1323 року Гедімін зумів заручитись підтримкою францісканського та домініканського орденів і підписати мирний договір з властями Риги та Дерпта, представниками католицьких єпископів і навіть з Лівонським орденом.

Папа Римський опублікував 11 послань, оповіщаючи весь світ про навернення у католицизм “короля литовців і багатьох русинів”¹³ і вислав легатів для проведення церемонії хрещення короля. Та через два місяці у листопаді 1324 року папські посли вернулись у Ригу з жахливо-ганебною звісткою: Гедімін не прийняв католицизм, заявивши, що ніколи й не збирався цього робити, а всі листи до папи назвав фальшивкою! Це був грім серед ясного неба. Всі зрозуміли, що Гедімін вів хитру дипломатичну гру з ціллю нейтралізувати хрестоносців. Але щоб хоч якось виправдати себе за крах витівки з його окатоличенням, папські посли мусили цю гру продовжувати: винуватцями всього вони визнали хрестоносців. 4, 5,17 квітня 1325 року у Ризькому соборі було виголошено прокляття Лівонському Ордену і накладено інтердикт на всі володіння ордена. Гедімін, не прийнявши християнства, до кінця свого життя залишився язичником.

Натомість його син Ольгерд (1341-1377) прийняв православну віру і за 35 років свого правління зумів долучити до батьківських завоювань Київщину, Чернігівщину, Переяславщину. Його племінники, сини князя Коріата – Юрій, Костянтин та Олександр – відвоювали у татар Поділля і закріпились тут.

До кінця вісімдесятих років чотирнадцятого століття майже вся територія Київської Русі, крім Галичини, опинилась під владою Литви. Оцінюючи феномен Литви кінця XIV ст., дослідники майже одноголосне сходяться в одному: це, по суті справи, була не литовська, а русько-литовська держава, у якій етнографічні литовські землі не займали навіть десятої частини. Литовські князі не нищили, а навпаки, мирно інкорпорували українські землі, визнавали політичну рівність русинів, зберегли старий руський уклад державного апарату. Унікальне явище спостерігалось у культурному аспекті – висока культура русинів мала беззаперечний вплив на литовців, а руська мова навіть стала мовою державної

канцелярії. У віросповідному плані Литва не допускала на завойованих землях жодних проявів насильного окатоличення, навпаки, багато литовських князів самі приймали Православіє.

Можна тільки мріяти, що згодом литовський етнічний елемент, асимілювавшись з руською стихією, міг би відродити велич Русі. Та не так сталося – український народ і його Православну віру ждали страшні випробовування. Литва, не проводячи сама жодних форм насильного окатоличення, у 1385 році об’єднається з Польщею і всі завойовані нею українські землі – Волинь, Чернігівщина, Переяславщина і Поділля – опиняться у державному просторі Речі Посполитої, на якому Польща буде проводити багатовіковий геноцид українського народу та його Православної Віри.

Тим часом Польща не чекала Кревської унії, склавши руки. На відміну від Литви впродовж усього чотирнадцятого століття Польща завоювання українських територій цілеспрямовано поєднувала з їх насильним окатоличенням.

Владислав Локеток після сорокарічних скитань зумів об’єднати Польщу і у 1313 році став її королем. Та становище польського королівства на початку XIV ст. було досить-таки незавидним – могутні сусіди чехи, німці, завоювання Тевтонського та Лівонського орденів, Литва та Галицько-Волинське князівство намертво затискали її з усіх сторін. Король Владислав міг надіятись на розширення своїх володінь тільки за рахунок найслабшого із них – а найслабшими виявились русини. Сестра Владислава, Євфімія, була дружиною Галицького князя Юрія-І, і на грунті цих родинних відносин польський король намагався схилити Галицького князя до унії з Римом, а після смерті Юрія навіть домагався регентства над його малодітними синами. Безумовно, що і на своїх племінників Андрія та Лева-ІІ він теж мав вплив, а вони відкрито проявляли свої симпатії до всього західного. Після смерті обох князів Владислав відкрито заявляє про свої наміри завоювання Русі. 21 травня 1323 року він пише листа до папи Іоанна XXII, у якому повідомляє про смерть своїх племінників – галицького і волинського князів – та просить папського благословення на боротьбу “проти татар та схизматиків”¹⁴, що на ділі означало на завоювання Русі. Воювати з татарами Локеток не міг, та в цьому й не було ніякого сенсу. Папа вирішив це питання однозначно позитивно: він аж трьома грамотами благословив польському королю організацію хрестового походу проти “татар та схизматиків”, надавши цим самим санкцію польському королю на завоювання України. Та скористатися папським благословенням Владислав не зміг – бояри возвели на княжий престол Болеслава, племінника останніх нязів Лева та Андрія, який прийняв Православіє з іменем Юрій.

Правління Юрія-ІІ Болеслава (1325-1340) історики оцінюють дуже суперечливо: тримався союзу з Прусією; у зговорі з татарами воював проти Польщі (1337); протегував німецьку колонізацію. У визначенні відношення Юрія-ІІ до католицизму панує повна плутанина: будучи охрещеним у католицизмі, заради Галицького княжеського престолу прийняв Православіє; очевидно, десь мусів виражати наміри про перехід назад у католицизм – збереглось послання з Риму, у якому папа намовляє Юрія-ІІ “вернутись назад до світла правди” та просить Владислава Локетка підтримати ці наміри своїми порадами¹⁵. Польський історик XV ст. Ян Длугош приводить факти намагання Юрія “викорінити схизму та змінити віру своїх підданих”¹⁶. До кінця свого життя Юрій-11 залишився православним і помер у Православії. А от причину його смерті історичні джерела XIV-XV ст. – оповідання Іоана Вінтертурського, Франтішка та Яна з Чарнкова – вказують майже однозначно: галицького князя отруїли його ж бояри за те, що він з різних країв спроваджував католицьких ксьондзів і хотів ввести тут католицизм¹⁷.

7 квітня 1340 року князя Юрія-ІІ Болеслава не стало. Цю дату можна вважати кінцем Галицько-Волинської державності. За Галичину з перемінним успіхом буде боротись князь Любарт; майже 9 років тут буде правити боярська рада на чолі з Дмитром Детьком; Людовік поставить свого родича Владислава Онопольського (1372-1378) намісником Галичини – але це вже буде агонія перехідного періоду від власної державності до польське – угорської інкорпорації. Зразу ж після смерті Юрія-ІІ у Галичину вступили її майбутні справжні “господарі” – Казимир Великий та Людовік, а з ними процес окатоличення Галичини, вийшов, як зараз кажуть, на свою фінішну пряму.

Ні в якому разі не слід вважати Казіміра та Людовіка якими-небудь жорстокими середньовічними загарбниками. Ні, вони окупували Галичину як благородні лицарі, виконуючи свої договірні зобов’язання. І такий договір дійсно був – виявляється, ще за рік до смерті останнього Галицького князя Юрія-ІІ польський та угорський королі уклали між собою так званий Вишеградський договір, згідно якого Казимир Великий міг розширяти свої володіння за рахунок Галичини, яка після його смерті разом з Польщею мала перейти до Людовіка.

Цілком доречно задатись питанням: а на якій підставі ці володарі ділили шкуру ще живого ведмедя? Є дуже багато версій, аналізуючи їх навіть М. Грушевський змушений констатувати, що “справа ця дуже темна”¹⁸. Польські дослідники висувають свою версію: права Казимира Великого на Червону Русь обумовлювались невідомим нам договором між ним та… галицьким князем Юрієм-ІІ¹⁹! Юрій ставив завдання перетворити князівство у прозахідну модель державності і встановити тут вплив західної культури. Оскільки це було неможливо при непостійності боярського елементу та народній бунтівливості – то галицький князь просто здав Червону Русь Казимиру²⁰. Насмілюсь заявити, що польські історики в цьому епізоді, мабуть, стоять найближче до правди: останнє століття Галицького князівства (1240 – 1340) нагадувало рух маятника. Галицькі князі то кидались в обійми Заходу, то відкочувались назад, обмануті його користолюбною брехливістю. Але в цілому домінування прозахідних ціностей серед галицьких правителів невпинно наростало, і в кінці-кінців завершилось логічним переданням прав на свою державність цьому ж Заходу. Через тиждень після смерті ЮрІя-ІІ, 16 квітня 1340р. Казимир Великий захопив Львів, заявляючи, що прийшов помститися за вбивство галицького князя²¹. Та галицькі бояри під проводом Дмитра Детька закликали на допомогу татар – польські війська відступили. Але вже через три місяці – 1 серпня 1340р. папа оголосив організацію хрестового походу проти татар; незабаром помер хан Узбек і династичні чвари відтягнули увагу орди від Галичини. Казимир з військом у 1341р. вдруге появляється у Галичині. На цей раз бояри мусили йти на поступки: вони прийняли зверхність польського короля, виторгувавши собі внутрішню самоуправу, яку очолив Дмитро Детько²². При цьому Казимир Великий навіть склав присягу галицькому боярству на збереження культурних, віросповідних та політичних прав Галичини.

З цією присягою трапилась дуже цікава історія. Польський король наскаржився папі римському, що його, мовляв, силою обставин змусили присягати у речах, які порушують сумління католика і просив папського розрішення від своєї клятви. Відповідь не забарилась. Буллою від 29 червня 1341 року папа Бенедикт XII повідомляв краківського єпископа: “…упомянутий король (тобто Казимир) склав присягу, що галицького воєводу і його народ у всьому буде захищати та зберігати за ними обряди, права і звичаї… дбаючи про спасення його душі… поручаємо Вашому Братерству… щоб ту присягу, наскільки вона стосується недозволених умов, ти розрішив, наклавши на нього покуту за нерозважну клятву”²³. Польський король в черговий раз обманув русинів, не бажаючи нести перед ними жодних зобов’язань, а Рим цей обман санкціонував, вбачаючи неабиякі вигоди для себе. 1 вони один в одному не помилились.

Уже в 1345р. в руках Казимира опинились Сяноцькі землі, а в 1349р., забезпечивши собі нейтралітет татар, він захопив Галичину і частину Волині. Любарт зумів Волинь відвоювати, а Галичина і Холмщина так і залишились в польсько-угорській окупації.

Тепер настала черга католицизму. Казимир неодноразово запевняв Апостольську Столицю, що його здобутки на Русі будуть здобутками католицької церкви²⁴. А зразу після окупації Червоної Русі у 1349р. він шле в Рим плани утворення на цій території семи католицьких єпархій²⁵. Що саме робив Казимир для окатоличення Галичини?

Новгордський літопис свідчить, що Казимир “много зла сотвори христианам, А церкви святыя претвори в богомерзкое ЛАТИНСКОЕ служєниє”²⁶.

Католицькі історики в один голос беруться спростовувати цю інформацію, посилаючись на те, що новгородський літописець писав про події у Галицько-Волинських землях за чутками, не являючись безпосереднім учасником подій.

Факти вандалізму, безумовно, були. Інша річ, аналізуючи документальні першоджерела тієї епохи, ми можемо допустити, що це були поодинокі випадки і Казимир Великий дійсно не задавався ціллю знищити Православну Церкву. Він жодного разу не схиляв православних русинів до унії з Римом. Більше того, він навіть добився у Константинопольського патріарха відновлення митрополичої кафедри у Галичі для православних – митрополитом Галицьким був поставлений Антоній, з підпорядкуванням йому Перемишльської, Холмської, Туровської та Володимирської єпархій.

Але це все була тимчасова бутафорія з ціллю не дратувати “схизматиків” – вже через десять років папа не залишить від цих благородних жестів польського короля навіть сліду. Перед Казимиром стояло інше, більш важливіше завдання – заснувати на українських землях адміністративно-ієрархічну організацію католицької церкви. На це польський король направив всі сили.

Насамперед конфіскаціями та репресіями він постарався ослабити найбільш ревних противників Польщі з-поміж боярської опозиції. Конфісковані багатства та землі він щедро роздавав польським та німецьким колоністам і незабаром переважаючу більшість керівних посад навіть по містечках та селах зайняли поляки, являючись водночас основоположниками католицьких общин.

Приходський клір латинників явно не справлявся з завданнями широкомасштабного окатоличення, в силу чого Казимир до цієї роботи став залучати монаші ордена. Найбільш придатними для цього виявились францісканці. Вони вже мали свої осередки у Львові, Галичі, Коломиї, Городку, тепер польський король особисто звернувся до папи за дозволом заснувати у Галичині ще вісім монастирів²⁷. Успішно діяли тут і домініканці. За короткий проміжок часу завдяки “місійній” роботі цих орденів multe persone utriusque sexus dictarum parcium ex gratia Dei miserentis pereuntium animarum et operatione dicti regis, nee non prelatorum, clericorum et religiosorum eiusdem regni, relictis scismate et erroribus prelibatis ad orthodoxam fidem et obedientiam, ac unitatem sancte catholice et apostolice ecclesie converse fuerant et reducte²⁸.

Цього було замало, і Казимир Великий у 1361р. засновує латинське архієпископство у Львові. Тут польський король уже не грається в жодну демократію із “схизматиками” – він попросту відбирає у православних собор і перетворює його у кафедральний костел для нового латинського архієпископа Християна. Крім цього, Казимир-намагався заснувати кафедри у Перемишлі (1351р.), Володимирі Волинському (1358р.) та у Холмі (1359р.). Папа тут же по гарячих слідах призначає францісканського провінціала Миколу на Перемишльську єпископію, а домініканина Петра на Володимирську. Але жодних документальних згадок про діяльність цих кафедр до 1372р. немає, а лист папи Григорія XI в липні 1372р. дозволяє стверджувати, що вони так і залишились парафіяльними костелами.

Апетит папи на Галичину настільки розгорівся, що він пішов на небувалу “жертву”: буллою від 14 березня 1352 року в усіх володіннях Казимира 1/10 церковних доходів було віддано польському королю для його “священної справи навернення русинів”²⁹.

В той же час, підштовхуючи шведського короля Магнуса до війни з північно -руськими князівствами, папа заборонив купцям продавати зброю русинам – “ворогам католицької віри”³⁰. А в своїй щедрості дійшов до того, що хрестоносцям за війну проти руських дарував таке ж саме відпущення всіх гріхів, яке колись одержували “визволителі” Гробу Господнього у Палестині³¹.

У листопаді 1370 Казимир Великий помер. Оскільки синів у нього не було, то на основі старих договорів польська корона перейшла до Людовіка, який таким чином об’єднав у своїх руках Угорщину і Польщу. Але угорський король зіткнувся з тією ж самою проблемою – у нього теж не було престолонаслідника. Для забезпечення династичних прав на корону Людовік Угорський вів політику у двох напрямах: будь-яким чином забезпечити права на Угорщину й Польщу за дочкою, а Галичину за будь-якого повороту подій зберегти для Угорщини. Саме з цією ціллю він призначив намісником Галичини свого родича Шлезького князя Владислава Онопольського (1372-1379)³².

Владислав сам себе титулував дуже пишно – Володар з ласки Божої, дідичний пан Русі – (Dei gratia dux opoliensis, velunensis terrequeRussie dominus et heres)30. Угорські хазяї звали його значно скромніше – губернатором чи намісником. Насправді ж не був Владислав ні тим, ні другим. М. Грушевський називає його правління “дипломатичною штукою”³³, Н. Полонська-Василенко – фікцією державності Галичини³⁴. І в цьому вони абсолютно праві: Владислав Онопольський був лиш тимчасовим провідником угорської окупаційної політики. Він навіть не намагався цього маскувати – нахабно попираючи інтереси русинів у політичній, державній, культурній та духовній областях, Владислав обсадив Галичину угорськими урядниками, землі роздавав німецьким та польським колоністам. Та найжорстокішого удару цей угорський васал завдав Православію.

Будучи ревним католиком, він не просто протегував росту латинізації. Він, вперше в історії Русі-України, першим із всіх запроданців зважився на нечуване зухвальство: не рахуючись з вірою народу, силою знищити адміністративно-ієрархічний устрій Православної Церкви у Галичині і насадити тут організаційні структури католицизму. Через Людовіка Угорського галицький dux адресував свою ініціативу у Авіньйон, де новопоставлений папа Григорій XI (1371-1378) зустрів її з невимовним піднесенням. Адже ж стільки століть Рим намагався “навернути схизматиків”, і все було даремно

– всі латинські інсинуації розбивались об силу духу православного русина. А тут появилась унікальна можливість

– на клаптику руської землі вперше насадити реальні, постійнодіючі структури католицизму, не рахуючись із думкою народу – все завдяки силі окупантів.

По гарячих слідах пропозиції Владислава Онопольського папа 19 липня 1372р. пише єпископам Краківському, Гнєзнінському та Полоцькому, щоб вони доповіли про реальний стан справ у Галичині і рекомендує змістити “єпископів -схизматиків” від їх церкви³⁵. А вже через три роки 13 лютого 1375 року буллою “Debitum pastoralis officii” не задовільняючись рекомендаціями, Григорій XI наказує силою усунути православних єпископів у Червоній Русі і передати їх кафедри католикам:

“Вже здавна знаємо, що славної пам’яті Казимир, король Польщі, за допомогою Божої десниці та силою своєю і свого війська здобув сусідні з польським королівством області Русі… де мешкали народи нез’єдиненні та заплутані у різні єресі…

Знаємо також, що Галицька, Перемишльська, Володимирська та Холмська церкви, які існували й існують у цих країнах, були церквами кафедральними і перед завоюванням ними управляли єретичні і нез’єдиненні єпископи…

Зваживши на позитивну інформацію про стан цієї справи та інші обставини, враховуючи прохання згаданих короля і князя (Владислава Онопольського – прим. авт. ) щодо цієї справи… оцим листом і Апостольською владою проголошуємо, що згадані церкви: Галицька, Перемишльська, Володимирська і Холмська були і є кафедральними… ми ті самі церкви для безпеки знову підносимо до кафедральних…

Одночасно постановляємо, що єпископи, які в них були, є нез’єдиненні, негідні і неправі і їх треба усунути. Оцим листом і цією ж владою ми їх усуваємо, а саму церкву Галицьку поставляємо Архієпископською, тобто Митрополичою…”³⁶.

Силою цієї папської постанови у Галицькому князівстві, вперше в історії Русі були силою зміщені православні єпископи і тією ж силою насаджені організаційні структури католицизму. Слід зазначити, що рожеві римські ідилії були досить далекі від українських реалій. Народ настільки противився латинникам, що вже через три місяці – 3 березня 1375 року – архієпископську кафедру змушені були перенести із Галича у Львів, бо в Галичі із-за відсутності стін архієпископія була беззахисна перед “схизматиками”³⁷. Та, очевидно, стіни мало помагали, бо вже через п’ять років для формування у місцевого населення симпатій до католицизму папа Урбан VI (1378-1389) зобов’язує магістра домініканців призначити для Русі спеціального інквізитора для викорінення заблуджень і боротьби з незадоволеннями політикою Риму³⁸. Існування більшості із цих кафедр було дуже непевним і непостійним, лиш на папері діяло засноване ще у 1320р. Київське місійне єпископство. Але! – значення мав сам факт і спосіб заснування, а його реалізація, то вже, як кажуть поляки, справа przyshlosci.

У 1379р. Владислав Онопольський буде зміщений і перепідпорядкує своїх підданих русинів безпосередньо угорському королю, а від того у 1387р. Галичину відбере і приєднає до Польщі Ядвіга. Силою договірних зобов’язань Кревської унії решту українських земель Правобережжя увійде до Речі Посполитої. І на протіязі багатьох століть із цього першого на українській землі силою утвореного у 1375 році католицького плацдарму Рим буде чинити геноцид над душами православних українців.

Логічно задатись питанням чому це стало можливим? Чому, не змігши зламати православного духу русина, його просто обійшли, легенько накинувши зверху петлю католицизму? Чому на боротьбу за Православіє у 1375 році не піднялись князі, бояри, народ, чому за галицьке Православіє не заступились православні сили Візантії, Києва, Москви? Відповідь одна – ні боротись із середини, ні заступатись ззовні саме в цей період було нікому.

Князь Роман Мстиславович у 1204р., маючи силу держави і глибокі православні переконання, міг гордо кинути виклик легатам Риму, питаючи, чи такий меч у папи. За півтора століття княжий рід дегенерував до того, що на Галицький престол чужі сили посадили чужинця, який не жив ні інтересами русинів, ні їх православними переконаннями – він виконував замовлення своїх хазяїв.

Галицькі бояри не могли боронити рідну землю від засилля латинників – адже всі князі чотирнадцятого століття були або родичами, або ставлениками Польщі та Угорщини. Саме вони орієнтували свою правлячу боярську верхівку на західну “цивілізацію”, або попросту кажучи, привчали галицьких бояр, купців та урядників обоготворяти цінності європейської політики. Тому, коли з 1340р. над рідною землею замаячіла тінь польсько-угорської експансії, бояри пробували витворити якусь самоуправу, деякі навіть боролись у складі військ Любарта проти поляків. Але вони воювали за власне багатство, та думали, як вигідніше пристосувати свою самоуправу до чийого-небудь протекторату. Жодне боярське угрупування Галичини, навіть опозиційне Казимиру, не ставило своєю ціллю збереження власної державності, не піднімало народ до боротьби за віру і волю – воно само розпорошувало сили Галицької держави, привчено підлабузнюючись до зростаючої могутності західних сусідів.

Галицько-Волинське князівство як форма державності на українській землі. Українські історики М. Грушевський, Н. Полонська-Василенко, С. Томашівський, Д. Дорошенко оцінюючи роль цього князівства, майже одноголосне сходяться в наступному: Галицько-Волинська держава майже на сто років після завоювання монголами Києва продовжила традиції української державності; зберегла Україну від передчасного опанування з боку Польщі; розірвавши династичні й церковно-політичні зв’язки з Суздалем, вона припинила процес асиміляції українців з великоруським елементом та нейтралізувала однобічність візантійських впливів, нарешті… відкрила широкий шлях західноєвропейським культурним впливам на Україну³⁹. А тепер попробуймо добре вдуматись у ці офіційні штампи відомих істориків. Що стоїть за ними?

– Галицькі правителі з метою “протистояння руській асиміляції” дійсно розірвали всі зв’язки з північно-руськими князівствами – але це все робилось за сценарієм польсько-угорських королівських дворів, які домігшись ізоляції Червоної Русі, попросту окупували її, в той час як Північна Русь зуміла відбитись від усіх – від татар, шведів, хрестоносців, поляків;

– галицькі правителі свідомо й цілеспрямовано рвали всі церковні зв’язки з Київською митрополією, а Візантію в ультимативній формі використовували для створення у себе своєї домашньої, ні від кого не залежної митрополії. В кінцевому результаті ця кишенькова незалежність західно-руських єпархій була знищена одним розпорядженням Риму;

– галицькі правителі відкривали “широкий шлях… ” Але ж кому?

Десяткам тисяч чужоземних колоністів, які розірвуть землі та багатство української держави.

Я, на підставі вищесказаного, насмілюсь запропонувати свій висновок: Галицька держава, в силу прозахідної орієнтації своєї правлячої верхівки, відірвавшись від повноти Православія та цілості руського народу, не витворила ніякого свого “галицького” феномену. Навпаки – ізолювавшись, вона стала легкою здобиччю Заходу, а пізніше і провідником його релігійно-політичної експансії всього українського народу.

Галицьке Православіє не змогли захистити ніякі інші руські сили – на території України їх просто не було. Вся решта території Київської Русі була захоплена Литвою, дрібні князі призначались литовськими урядниками і боронити православних русинів Галичини не могли. А якщо й воювали з поляками, то за литовські інтереси.

Не зміг виправити становища і Константинопольський

патріархат, у прямому підпорядкуванні якого знаходилась Галицька митрополія.

По-перше, відношення греків до нової митрополії було дуже непевним і непостійним, внаслідок чого у Галичині було відсутнє постійне наступництво митрополичої влади. Безпосередньо на Галицьку митрополію були поставлені тільки Ніфонт(ІЗОЗ) та Теодор (1338); у 1347р. патріарх упразднив Галицьку митрополію, а у 1371 -1372, вже після смерті Казимира Великого, піддавшись на його погрози назначив митрополита Антонія.

По-друге, Константинопольський патріархат безросередньо домогти нічим не міг, бо сам знаходився у дуже скрутному становищі – імператори знову затіяли уніональні ігри з Римом. Імператор Іоан Палеолог-І у 1356р. дав клятву повного підкорення папі як верховному главі Церкви, а через тринадцять років Іоан V Палеолог у Римі підписав особисту унію з Католицькою Церквою. На ділі жодного зближення не сталося, ніякої влади на Сході папа не здобув. Але такі речі тільки ганьбили грецьке Православіє і паралізовували його діяльність.

В силу цих викладених нами причин у Галичині на 1375 рік не було ні внутрішніх сил для боротьби з експансією католицизму, ні можливості одержати допомогу ззовні. На українській землі з 1375 року розпочала свою діяльність силою насаджена адміністративно-ієрархічна організація Католицької Церкви.