Розділ ІІІ

XIII-століття

Єдність Київської держави скінчилась зі смертю Ярослава Мудрого. Його синам ще вдавалось втримати Київську Русь якщо не в стані єдиної держави, то хоч у вигляді родинно-політичного конгломерату, а з приходом до влади онуків Київська держава почала шаленими темпами котитись до катастрофи – до розпаду. Княжий рід дуже скоро множиться, система розподілу й успадкування влади була недосконала, тому кожен княжич намагається самовільно відірвати якомога багатший уділ й унезалежнити своє положення від Києва.

Крім удільно-князівського роздирання Русі зверху починає проявлятись політична децентралізація знизу – окремі землі бажають вийти зі складу Київської держави і йти шляхом самостійного розвитку.

До цього всього додаються половці, які буквально тероризували Русь аж до приходу татар – до початку XIII ст. Щонайгірше, не гребуючи навіть кров’ю русичів, окремі князі (як наприклад сумнозвісний Олег Гориславович) самі втягували половців у внутрішні міжусобиці, що давало їм привід легальне втручатись у внутрішні державні процеси, а на ділі – легальне спустошувати руські землі.

Ці три складові – удільні міжусобиці, сепаратизм окремих земель і половці – визначали собою найтрагічніші сторони існування Київської Русі у XII ст, вони ж явились і основними факторами розпаду держави.

Успадкувавши Київський престол, син Всеволода Святополк хоч і вважався великим князем, та і в державних справах, і в народі, і, відповідно, в оцінках історії, відходив у тінь при порівнянні з блискучою діяльністю князя Володимира Мономаха. Володимиру належали лаври перемоги біля Сіверського Дінця 1111 року над половцями, він мав сильну дружину, користувався авторитетом і тому після смерті Святополка, прийнявши запрошення київського віча¹, він насмілився потіснити лінію Ізяславовичів і зайняв Київський великокняжий престол.

За дванадцять років його правління (1113-1125) Київська Русь, можна сказати, востаннє розправила крила як єдина велика держава. Поборовши половців, князь Володимир усі зусилля приклав для відновлення київської єдинодержавності і за короткий час в його руках об’єдналось три чверті держави Ярослава Мудрого: Київщина, Волинь, Турово-Пінська, Переяславська, Смоленська, Новгородська, Мінська землі і Поволжя. Часи Ярослава нагадували й чисельні європейські династичні зв’язки Володимира, і його розумна виважена внутрішня державотворча діяльність, а з його “Поучєния дєтям” перед нами постає автобіографічний образ високоморального православного державного діяча.

Рим у цей період жив маніакальною одержимістю великопанських ідей Григорія VII. Кінець десятого й перша чверть одинадцятого століття пройшли в боротьбі пап з Імператорами за інвеституру. Папи вимагали відміни інвеститури, відлучали імператорів від церкви, утворювали проти них політичні союзи. Папа Урбан-ІІ (1088-1099), піднявши народні маси на перший хрестовий похід 1096р., насамперед використав його у своїх цілях – йдучи через Італію, хрестоносці вигнали з Риму антипапу Климента й “усмирили” бунтівливих римських вельмож. Його наступик Пасхалій-ІІ (1099-1118) весь період свого правління боровся з Генріхом-IV та його сином Генріхом V, причому своїми інтригами він зумів так їх нацькувати один на одного, що в 1006 році війська батька й сина в запеклій битві зустрілись на Рейні. Папа Калліст-ІІ(1118-1124), виснажившись у цій боротьбі, уклав договір з Генріхом V. Згідно з Вормським конкордатом 1022р. папі надавалась духовна інвеститура,тобто право вибирати й призначати єпископів та аббатів, а імператору – світська інвеститура – право надавати тим же єпископам та аббатам княжі права, володіння, беручи з них присягу.

В цих умовах Риму було не до Русі. Загрузнувши у політичних міжусобицях папи не мали ні засобів, ні можливостей нав’язувати свою волю православним русичам, об’єднаним сильною рукою Мономаха. Тому у першій чверті XII ст. немає жодних проявів(про костели при торгових місіях буде сказано далі) прозелітичної діяльності римо-католицизму на Русі – ні єпископів, ні місіонерів, ні приходів, ні навіть зазіхань.

Якщо Київська Русь на початку XII ст. була Риму явно не під силу, то від жадоби підкорити собі Православний Схід папи не відмовлялись ні за яких умов. Істинна ціль започаткованих хрестових походів була одна – підкорення православних, і силою хрестоносців папа зуміє завоювати Константинополь у 1204р., а поки що у 1122р. папа Пасхдлій-II відправляє до візантійського імператора Олексія Комнена легатів. У їхньому посланні – пропозиція “об’єднання” церков на умовах підкорення папській владі та визнання першості Римського престолу². Очевидно, в Римі вважали, що успіхи першого хрестового походу заставлять Візантію піти на поступки. Патріарх не бажав навіть прийняти посланців папи і на їхню зухвалу пропозицію не дав взагалі ніякої відповіді.

Та в нас є всі підстави з такою активністю папістів на Сході пов’язувати цікавий апологетичний факт у житті Київської митрополії – Київський митрополит Нікіфор (1104 – 1121) приблизно в цей же самий час пише три послання “проти латинян”. “Послание к великому князю Володимеру сыну Всеволода, сына Ярославля” написано як відповідь на запит князя. Очевидно, не із-за безтурботної цікавості князь звернувся з таким проханням до митрополита – він, як ніхто інший на Русі, в силу родинно-політичних зв’язків був обізнаний і з подіями в Константинополі, і з папським інтриганством у Європі, і з жорстокою дійсністю хрестових походів. Київський князь вважав за потрібне підготуватись до пропозицій Риму, аналогічних тим, які вже поступили у Константинополь. “Ти питав нас, благородний княже, – пише митрополит, – за що відлучені латиняни від Святої, Соборної, Православної Церкви, і ось… повідаю тобі їх провини”³. Далі святитель повторює майже те ж саме, що писав трьома десятками років раніше митрополит Георгій, і викладає 20 відхилень від істини латинян.

Друге послання адресоване невідомому князю, а третє -Ярославу Муромському⁴. Вони майже автентичні між собою, але відрізняються від першого послання і логічною формою побудови і доданням нових єретичних відхилень.

Дуже цікаво реагують на апологетичні послання митрополита Нікіфора сьогоднішні католики. Так А. Г. Великий пише: “… Нікіфор розвиває тут ті самі вперті закиди, які колись кинув у бік латинського світу Керуларій… Нікіфор бачить у кожній обрядовій і звичаєвій різниці єресь”⁵.

Автори підручника для українських католицьких семінаристів, характеризуючи першу чверть XII ст. дописалися до наступного: “Візантійські монахи роздували ненависть до латинників щораз більше і довели до погромів римо-католиків у Царгороді… Українських паломників (у Єрусалимі) зустрів єрусалимський латинський король Болдвін, вони передали йому вітання від Української Католицької Церкви…”⁶.

М. Грушевський: “Не кажучи про ріжні абсурдні і неправдиві закиди… полемісти не вміють відрізнити важних відмін від дрібних… виначаються вони взагалі значною нетолєрацією…”⁷.

Якщо католицькі автори до цього часу не хотять зрозуміти, що ті самі православні українці, яких вони дотепер вважають “аналіз тексту дозволяє зробити висновок, що це був один із волинських князів бидлом, вже давненько виробили поріг сприйняття католицького дилетантизму, та викликає подив що цього не розуміє Грушевський зі всіма, хто старанно переписує його вислови у сьогоднішні підручники для ВУЗів, і виникає закономірне питання чому пани історики здатні на сотнях сторінок простежувати найменші хронологічні подробиці і в той же час так поверхово користуються одним рецензійним штампом для оцінки духовних явищ власного народу? Я б порадив – прочитайте ці твори в оригіналі, і Ви знайдете зовсім інше:

по-перше, митр. Нікіфор всюди чітко формулює догматичну основу розколу – Римська Церква вийшла з соборної свідомості Вселенського Православія;

по-друге, Римська Церква завжди і зараз намагається все звернути на “дрібненькі і малозначимі” обряди. Мовляв православні не доросли до розуміння католицького догматичного модернізму, а тільки оточили себе обрядами (ritus) яким надають занадто велике значення. Так от, панове історики: обряди – це не пустий знак, це – вираз духовної сили певних духовних явищ. Католицизм відрізняється від Православія не теоретичними абстракціями, а спотворенням практичного шляху сходження до Бога. На початку тисячоліття наші глибоковіруючі предки розуміли всю катастрофу спотворення католицизмом богослужіння, молитви, аскези, індивідуальних орієнтацій життя і їх, як митрополит Нікіфор, формулювали;

по-третє, в поняття “папа” католики вкладали абсолютизацію земного авторитету в Церкві. Цей процес, за влучним виразом прот. Олександра Шмемана⁸, православні проспали у V – VIII ст., і ще до кінця не зрозуміли навіть у ХПст. Тому єдине, чого не зробив митрополит Нікіфор – він не дав чіткого визначення папізму як єресі. Але це визначення католицизм сам напише в історії простодушних русинів їхньою ж кров’ю.

Це буде пізніше, а в перших десятиліттях XII ст. поки католики не висували своїх завойовницько-прозелітичних амбіцій, їхні костели мирно існували на Руській землі при торгових місіях. Коли ж у Регенсбурзі ченцям-католикам не вистачало грошей на будівництво собору свв. Якоба і Гертруди, вони навіть звернулись по допомогу до православного князя Володимира Мономаха і за одержану від нього допомогу завершили будівництво⁹.

Завдяки силі й авторитету Володимира Мономаха Київський престол після його смерті без будь-яких перешкод успадкував його син Мстислав (1125-1132), коротке правління якого було продовженням епохи батька. 1130 року Мстислав захопив Полоцьке князівство (сьогоднішня Білорусія) і тепер поза його владою залишилась тільки Галичина. Сильною рукою він зумів, востаннє в історії Київської Русі, приборкати більшість удільних князів, уміло й дипломатичне втручався у їх внутрішні справи, а коли вимагали обставини – об’єднував князівські дружини для боротьби з половцями. Всі діти київського князя були одружені з представниками королівських родів Данії, Швеції, Угорщини, Польщі, що свідчило про значний міжнародний авторитет Києва.

Проте, це вже був колос на глиняних ногах. Сепаратизм земель та удільно-войовнича жадібність князів настільки підточили силу держави, що, по суті справи, Мстиславу вже вдалось зберегти тільки форму. Тому нічого дивного, що по смерті сильного Мономаховича для Русі настали чорні дні -велика європейська держава почала розвалюватись буквально на очах.

Сини Володимира Мономаха Юрій Долгорукий, Ізяслав Полоцький та Ольговичі Чернігівські повели безпощадну боротьбу за Київ із своїми племінниками – синами князя Мстислава. За короткий час на Київському великокняжому престолі змінилось п’ять правителів. Критичною точкою стало правління останннього Мстиславовича – Ізяслава-ІІ ( 1146 -1154). Усі вісім років він вів боротьбу з Юрієм Долгоруким і весь цей період симпатії киян були на боці Ізяслава – вони повністю підтримували його намагання зберегти велику державу. Та центробіжні сили міжусобиць вже в повну силу крутились у своєму сатанинському танці. На середину XII ст. Галичина, Чернігівщина й Новгород жили абсолютно відокремленим адміністративно-політичним устроєм; відокремились Переяславщина і Полоцька земля, сини Ізяслава пошматували Волинь. З середини XII ст починає вимальовуватись майбутня велич північних Ростово-Суздальських земель.

Восени 1154 року помер князь Ізяслав-ІІ. “Плакала за ним вся земля Руська і всі Чорні Клобуки … як за батьком”¹⁰, плакала, ховаючи свою силу й славу. Київ ще залишався столицею, але насправді був не главою земель Руських, а лише маревом золотого великокнязівського престолу, за який і далі обагряли свої руки кров’ю князі й княжата.

На другу чверть XII ст. ми вже маємо історичні згадки про існування римо-католицьких костелів на Русі. Це не були общини конвертитів із Православія, це не були просвітлені католицьким місіонерством руські язичники, це ще не були костели, насаджені вістрям меча папських васалів. Адміністративно-приходська структура римо-католицизму на Русі в середині XII ст. обмежувалась одним – костели при торгових місіях. Торгівля в ті часи мала караванний характер, її інтенсивність досягала максимуму літом і майже завмирала зимою. Саме на ці літні періоди з караванами купців приходили римо-католицькі священики.

Що характерно, у XII ст. такої як зараз замішаної на католицизмі полонізації взагалі не було! Купці тяжіли до Києва, а Польщу у Європі знали тільки як дорогу на Русь: “regio Polonorum ab itineribus peregrinorum est remota et nisi transeutibus in Russiam pro mercimonio paucis nota”, – про це свідчать самі польські історики¹¹.

Перші римо-католицькі клірики на Русі були вихідцями із Західної Європи. Щодо їх кількості – точних даних немає, але на основі літописних відомостей є прекрасно розроблені дослідницькі матеріали про цілі купецькі слободи у руських містах¹², то, очевидно, цих костелів могло бути декілька десятків. В усякому разі, ще в XI ст. преп. Феодосій нарікав, що Земля Руська переповнилась католиками¹³, а у 1175р. літопис вже згадує про латинників, на яких накладено податки¹⁴. Чим реально займались перші католики у Києві, відомостей немає. Але є прекрасні літописні дані кінця XII ст. про такі костели при торгових місіях у Північній Русі. Без сумніву, вони ідентичні київським і ми охарактеризуємо їх пізніше.

Достеменно відомо, що у XII ст. у Києві був костел Св. Марії, але найголовніше – ще за часів Володимира Мономаха тут розпочали свою місіонерську діяльість ірландські монахи на чолі з Маврикієм. У середині XII ст. вони вже мали свій монастир в честь Пресвятої Богородиці, яким управляв ігумен з Відня¹⁵. Це був перший римо-католицький монастир на Русі, він проіснував майже століття – до початку монголо-татарської навали, але про його “місіонерські” успіхи відомостей немає.

Поряд із самообслуговуючою діяльністю костелів при торгових місіях та безликим місіонерством Ірландських монахів (католицьке місіонерство на Русі взагалі ніколи не мало успіху), середина XII ст. вперше відкриває нам завісу над звірячим оскалом католицизму в плані його істинних намірів щодо Русі. Згідно версії католицьких істориків аббат Клервоського монастиря Бернард (був канонізований католиками у 1174 р.), турбуючись про істинне “просвітлення” всіх народів католицькою вірою, захотів довідатись про стан справ у Польщі та її сусідство із схизматиками. З цією ціллю він зав’язав переписку з Краківським єпископом Матвієм і польським магнатом Петром Влостовічем, у ході якої десь між 1143 та 1153 pp. єпископ Матвій запросив Бернарда у Польщу¹⁶.

На сьогодні є всі підстави вважати, що ініціатива виходила від Краківського єпископа і мала місце в історії десятком років раніше. Зберігся текст послання, заголовок якого гласить: “1130 рік. Послання Матвія, єпископа Краківського до св. Бернарда, аббата Клервоського, про намір навернення русинів” (de suscipienda Ruthenorum conversione)¹⁷. Здавалось би, Православіє русини прийняли раніше ніж поляки католицизм, до того ж – у першому тисячолітті, коли ще не було “схизми Керуларія”. Тут би католицькому єпископу провіденційно передбачити, що в кінці XX ст. “святий” папа назове Православіє сестрою католицизму. Але ж ні, у XII ст. Краківський єпископ все називає своїми іменами – він кличе фанатичного ревнителя папизму Бернарда зайнятись наверненням русинів і “викоріненням у них нечестивих релігійних звичаїв” (extirpate impios ritus). Він у посланні перераховує всі “заблудження” схизматиків і чітко констатує ту провину русинів, за яку їх треба “навертати”: “Народ руський неізчислимий по кількості своїй, подібно до зірок, віри вони православної і установленої істинної релігії(тобто католицької)(видглене курсивом – коментар автора) не визнають”¹⁸.

Ніяких даних про прибуття до Русі Бернарда Клервоського немає, але своє істинне ставлення до слов’ян він в історії залишив. На соборі 1147р. у Франкфурті він закликав “знищити або народ слов’янський, або його віру”¹⁹. Керуючись цим закликом, хрестоносці у тому ж 1147 році знищили цілу словянську народність венедів (вендів), які жили між Лабою та Одером і утворили собі тут плацдарм для подальшого виконання заклику “святого” фанатика.

Як бачимо, не Нікіфор, митрополит із греків, запроваджував на Русі зневагу до латинян – самі католики у 1130 вже мали сформовані й публічно виражені звинувачення русинів у “схизмі”. І нашим сучасним історикам потрібно не гидливо соромитись перестороги Нікіфора не спілкуватись із католиками, а, дивлячись правді в очі, вжахнутись з того жорстоко-цинічного лицемірства, з якого папизм зняв вуаль доброчинності ще у 1130р. До речі, послання митр. Нікіфора, католицького єпископа Матвія та заклик Бернарда Клервоського лунали на протязі 20-ти років і можуть служити вираженням позицій однієї епохи. Тому ще раз наголошую – з ними варто ознайомитись сьогоднішнім історикам.

В середні XII ст. в житті Київської Православної митрополії трапилась ще одна подія, яка заслужила “видатну” оцінку католицьких істориків.

Коли у 1146 році переяславський князь Ізяслав Мстиславович вступив на Київський великокняжий престол, його з радістю зустрічав народ і духовенство, та не було серед них митрополита. михаїл II ще рік тому, поїхавши у Константинополь, з невідомої причини назад не повертався. А коли ще через рік князь Ізяслав одержав звістку про його смерть, то вирішив зібрати у Києві собор руських єпископів, щоб без відома Константинопольського патріарха вибрати першоієрарха Київської митрополії. Три руських єпископи не прийняли цієї ініціативи, а 6 погодились, і 27 червня 1147 року поставили Климента Смолятича у митрополита Київського через возложення на нього глави св. Климента Римського²⁰.

Як і сто років тому при обранні Київським митрополитом русина Іларіона, так і тепер літописи не розкривають причини поставлення митрополитом Климента. У пошуках причини, я думаю, не повторюючи десятків версій та інсинуацій, найлогічніше зупинитись на висновку видатного дослідника історії церкви митр. Макарія (Булгакова): призначення патріархом митрополитів-греків без врахування думки київської пастви, ієрархії і влади приносило мало користі для церкви і зневажало владолюбні амбіції князів, являючись способом впливу грецьких царів на київську політику²¹.

Ієрархічні смути закінчились у 1164 році. Князь Ростислав, приймаючи митрополита-грека, офіційно виразив вищевказану причину: “… якщо коли-небудь без нашого відома і соізволення патріарх поставить на Русь митрополита, то ми не тільки не приймемо його, а постановимо за незмінне правило вибирати і ставити митрополита єпископам руським з повеління великого князя²².

Розкольники різних мастей з факту поставлення Климента Смолятича митрополитом Київським виводять “автокефальні” устремління українського Православія, а от католики бачать у ньому “феномен”- уніональну основу. “… Поставлення Климента Смолятича відбулось покладенням мощів св. Климента папи римського… В тому мало б бути символічне підкреслення єдності з головою вселенської Церкви – з Римським Архієреєм”²³. І як висновок: “… собор 1147 рок означав усамостійненість від Візантії… з рівночасним контактом і наближенням до Риму”²⁴.

Що тут сказати? – Я розумію, що пан український єзуїтЯ А. Г. Великий, пишучи свій “опус” у Римі, навіть в руки н” брав живого видання літописів XII ст. Він просто творст католицьку пародію на задану тему із заздалегідь запрограмованими висновками. Але ж, панове, хоч коли! небудь погляньте історичній правді в очі:

орден Чину Святого Василі я Великого (ЧСВВ)

по-перше, св. Климент Римський, частина мощей якого зберігається у Києві, ніколи не розглядався православними русинами (чи сьогоднішніми українцями) як засіб для підкори Риму. Він жив за 900 років до виникнення католицької єресі і весь православний світ бачить у ньому святий авторитет древності, а не папізму у розумінні XI ст.;

по-друге, глава св. Климента Римського у подіях 1147 року аж ніяк не виконувала ролі посвячення митрополита Климента авторитетом папської непогрішимості, її просто брали для свідчення (неканонічного) правильності вибору як найдревніший на Русі авторитет святості. До речі, навіть у самих римо-католиків немає Таїнства надання обраному в папи єпископу папського абсолютизму та непогрішимості;

по-третє, у цій історії жодною стороною – ні князями, ні прихильниками Климента Смолятича, ні його опозицією -не було сказано жодного слова про наближення до папізму.

Мабуть, католицьким “історикам” все-таки слід читати літописні джерела, а не фантазувати над процесом засунення свого папізму у кожну щілину української історії.

У другій половині XII ст. процес роздирання Київської держави набув повного розмаху. Причому, якщо раніше Русь роздирала удільна жадоба князів, то тепер чітко вимальовувалась інша тенденція – на Київ почала зазіхати військово-політична могутність відокремлених земель. Юрій Долгорукий (1154-1157)(період пребування на Київському велкокняжому престолі) на допомогу у правлінні Києвом прикликав суздальських бояр і дружину – після смерті князя київляни вбили їх усіх.

За правління Ростислава-І (1158-1167) та Мстислава-ІІ (1167-1170) знову підняли голову половці. І поки київські князі воювали з ними, за їх спиною над столицею Русі було здійснено небачений ще з часів Святополка Окаянного акт вандалізму. Син Юрія Долгорукого, Суздальський князь Андрій Боголюбський, разом з військами Ольговичів Чернігівських, Ростиславовичів Смоленських та Гліба Переяславського, користуючись відсутністю київської дружини, 8-го березня 1169 року захопив Київ. За три дні місто було розграбовано вщент, після чого князь Андрій залишив тут свого намісника.

Деяке полегшення для Русі настало за Святослава-ІІІ ( 1175 -1194), але це вже був король без королівства. Не було централізованої влади, не було єдиної військової сили, половину Київщини займав інший князь – Рюрик Ростиславович (1194 -1215), а літопис обох називає великими князями. На фоні такого занепаду Києва разючим контрастом кидається у вічі стабілізація Галичини та щораз більше зростання могутності Володимиро-Суздальських земель і Новгорода, які в кінці XII ст. вже намагались диктувати свою волю іншим руським князям.

Не зважаючи на такий плачевний стан Русі, ні знищити слов’ян – як того хотів святий Бернард, ні навернути їх до Риму не було можливості – з середини XII ст. папи вв’язались у війну з Фрідріхом-І Барбаросою. Перебіг подій у цьому протистоянні складався спочатку дуже невдало для папи Олександра-ІІІ (1159-1181). Війська германського імператора захопили Мілан, Рим; Олексанр-ІІІ втік, у Ватікані засів черговий антипапа. Здавалось, Фрідріху-І ніщо не перешкоджало взяти владу над всією Італією. Та раптом у захопленому Римі виникла страшенна епідемія, яка буквально за тиждень безславно підірвала військову міць імператора. 6 серпня 1169 року Фрідріх залишив Італію, а Олександр-III, заручившись підтримкою англійського та французького королів, збирав сили для боротьби за Рим²⁵.

ТОГО 1169 року ПРИИДОША ПОСЛЫ ОТ РИМСКАГО ПАПЫ”²⁶ на Русь. До кого і для чого було відряджене це посольство -невідомо. Історик Голубинський висуває гіпотезу, що Папа Римський мав намір скористатися конфліктом між Андрієм Боголюбським і Візантією, причиною якого стало бажання князя заснувати митрополію у Володимирі. Та жодних підтверджень ця гіпотеза не знаходить ні в літописах, ні в будь-яких історичних свідченнях. А от зовнішньополітичне становище Риму дозволяє зробити інший, більш достовірний; висновок – тверезо оцінюючи можливості Англії та Франції, папа Олександр-ІІІ шукав нових союзників для боротьби з Барбаросою і в цьому пошуку звертав свій погляд на Суздальську землю до князя Всеволода Велике Гніздо. Жодного релігійного підґрунтя це посольство не мало, такої думки дотримуються і католицькі історики²⁷.

Натомість Візантія з середини XII ст. вступає у настільки слизькі й двозначні відносини з Римом, які й до сьогоднішнього дня кидають тінь безчестя на православну, на той час, державу. Перебуваючи у важкому стані, візантійські імператори думали виправити свої політичні справи шляхом унії з Римом. В обмін на, як здавалось імператорам, “малозначні” віросповідні уступки вони сподівались отримати від папи військову допомогу для боротьби з турками. Рим у цих спекуляціях завжди використовував тільки релігійну сторону, а щодо військової – Рим не те щоб допомогти, він сам проїдеться по Константинополю тараном хрестоносців при першій-ліпшій можливості.

Це буде трохи пізніше, а поки що імператор Мануїл у 1170р. відправив до папи послів з пропозицією коронувати його на Західну імперію в обмін на підсобництво у справі об’єднання церков²⁸. Тверезо оцінюючи свої нікчемні можливості у справі коронування Мануїла, папа зразу ж вхопився за друге. Він простягнув “руку допомоги” братній Константинопольській Церкві – прислав двох кардиналів з умовами об’єднання, пункт перший яких гласив: визнати главенство папи на всю Церкву. У відповідь на цю пропозицію зібраний у Константинополі собор постановив: відлучити папу та його послідовників від Церкви²⁹. З такою ж категоричністю Константинопольський патріархат відкинув ще одне домагання Риму на вселенське панування, висунуте Латеранським собором 1179 року.

На тлі таких Римсько-Візантійських та папсько-імператорських інтриг друга половина XII ст. для Київської митрополії характеризувалась досить-таки позитивними показниками. Як не дивно, цьому в значній мірі сприяла удільна система³⁰. Князі, одержуючи свій уділ, всіма силами сприяли утвердженню в ньому Православної віри: будували багаточисельні храми, монастирі, надавали засоби на утримання духовенства, засновували нові єпископські кафедри. Хоч цей процес під кінець XII ст. набув чітко вираженого характеру зміщення державно-громадських та церковних акцентів з півдня на північ – у Володимир, Суздаль, хоч окремі фактори цього процесу – як, наприклад, намагання заснувати у Володимирі митрополію – виглядали не зовсім благовидно з канонічної точки зору, все одно в цілому на Русі йшов процес утвердження Православ’я і злиття його з патріотизмом, з національною свідомістю русичів. Кувався феномен руського духу як синтез відданості Православ’ю та любові до рідної землі. Саме цей феномен зводив нанівець всі спроби католицького місіонерства та прозелітизму з внутрішньої сторони, а з зовнішньої – у XII ст. католицизм ще не мав сили для збройної експансії на Русь.

Тому до кінця XII ст. єдиною організаційно-структурною формою католицизму на Русі залишались костели при торгових місіях.

Як вони виникали? – Завдяки постійним торговельним зв’язкам у великих руських містах виникали іноземні купецькі двори, торгові місії чи просто купецькі осідлості при караванній торгівлі. У їхньому складі й виникали костели. Для прикладу при укладенні торгового трактату з Новгородом німці забажали при своєму торговому дворі збудувати костел. Коли звернулись за дозволом на будівництво до Новгородського єпископа, він відповів: “Яке може бути поєднання темряви і світла, яка може бути ваша божниця у, нашому місті?”. Тоді німці вирушили до посадника і “zjednawshy go darami, uzyskali porade” – пригрозити новгородським купцям, що не буде православних храмів при їхніх торгових дворах у Німеччині. Це подіяло: “Novgorod ustapil, a posadnik kasal pod kosciol rozebrac drewniana cerkiev Jana Chrzciciela” яку просто перенесли в інше місце³¹! Та, як відмічає сам католицький автор – Бог його покарав, бо наступного дня переїжджаючи через Волхов, він загинув³². Так появився у 1184 році костел у Новгороді. За Новгородом – Ладога, костел св. Миколая; Смоленськ – костел Діви Марії, далі Полоцьк, Псков, Вітебськ. Як бачимо, сьогоднішнє раболіпство перед панкатолицизмом та панєвропеїзмом мало свої характерні прообрази ще в далекому XII ст. – католицизм в’їжджав на Русь у перших своїх реальних формах на чужоземних грошиках, а свої чиновники за ці грошики ладні були навіть храм розібрати, лиш би догодити іноземцям.

Що собою являли ці костели? Призначення цих перших костелів на Русі було досить дивне: вони тільки частково служили цілям культу. Всередині зберігався товар – бо місце святе й недоторкане для злодіїв. Коло стін – ящики з товаром, в олтарі – бочки з вином, тут же контрольні ваги. Тільки на престолі не можна було ставити нічого. Коли у 1216р. згорів шведський костел у Новгороді, то в ньому згоріло товару без ліку³³.

Щодо ксендзів: вони не були постійними приходськими священнослужителями, їх привозили з собою купці на літні або зимові торги. Жили вони зимою на 50 гривен з купецької каси, виконували різні функції – негоціанта, писаря. А кому вони підкорялись – жодних відомостей нема³⁴.

Таких обширних даних щодо костелів при київських торгових дворах історія не зберегла, але їх можна вважати автентичними новгородським чи смоленським. На всій території Русі від Володимира до Галича ледве животів лиш один католицький монастир ірландських монахів у Києві, хоч деякі історики вважають, що він припинив своє існування ще у 1142 році³⁵.

Характерно, що до кінця XII ст. на Русі ще не було яскраво вираженої соціально-побутової різниці по віросповіданню. Православне населення мирно співіснувало з іудейською, вірменською та католицькою меншістю до тих пір, поки чужинці, попираючи всякі норми пристойності, починали вдиратись у душу православного слов’янина. Тільки но проявлявся цей зверхньо-войовничий прозелітизм, чужинців відразу проганяли. Це й мало місце у 1173 році, коли князь Ярослав Ізяславович частково вигнав, а частково заключне у темницю католицьких ” аббатів, священиків, монахів і всіх латинян взагалі, які знаходились у Києві”³⁶.

У самому кінці XII ст. на території сьогоднішніх українських земель на противагу занепаду Києва постає могутній військово-політичний конгломерат – Галицько-Волинське князівство. Відособившись від Києва ще у 1084 році, Галичиною ціле століття правила одна династія Ростиславовичів. Це являлось своєрідною запорукою стабільності цього краю, на базі якої сформувалось заможне боярство та ремісництво, що в поєднанні з широкомасштабними торговими зв’язками за правління Ярослава Осмомисла (1153 -1187) вивело Галичину на чільне місце серед руських земель.

Досягнення Галичини не сховались від заздрісного ока. чужоземців – ще у 1188 році Галичина першою із руських земель зазнала експансії. Венгерський король Бела, І користуючись підтримкою частини боярства, захопив галицькі землі і призначив свого сина Андрія намісником. Митрополит Київський Матфей закликав усіх князів виступити на визволення Галича, згодом проти венгрів піднялось боярство і через півтора року завойовники відступили. У 1199 році князь Роман Мстиславович об’єднав галицькі та волинські землі у єдине Галицько-Волинське князівство – наймогутніше на Русі в кінці XII ст. Тут знову ж таки були тільки костели при торгових місіях і в осілостях латинників. Рим ще не зміг скористатись ні чварами галицьких бояр, ні експансією венгрів, і жодного прогресування організаційно-структурних форм католицизму на Західних землях України у XII ст. не було.

Слід сказати, що в цей період Рим взагалі не ризикував сунутись до Русі із пропозиціями насильницького прозелітизму ні у військовій, ні в дипломатично-інтриганській формі. Але такі прецеденти насильного окатоличення вже мали місце біля самих кордонів Північної Русі. Німець Мейнгард випросив дозволу у Полоцького князя на проповідь католицизму серед язичників-лівів. А вже після його смерті у 1193р. папа присилає сюди єпископа Бартольда та оголошує хрестовий похід з відпущенням усіх гріхів його учасникам(І) за навернення лівів. У тому ж 1193 році хрестоносці насильно окатоличили лівів і почали створювати могутню базу для подальшого завоювання Русі.

Підводячи підсумок всього вищесказаного, можна однозначно констатувати: до кінця XII ст. на всій території Русі не існувало католицьких приходів у плані общини навернених в католицизм слов’ян, жодної ієрархічної структури теж не було. Причина? А причину визначають самі католицькі історики: на Русі пропаганда латинська, у зв’язку з міцністю обряду слов’янського не могла навіть вестись, можна було говорити тільки про якусь унію літургічну, а організація Римо-католицької Церкви була можлива тільки для купців³⁷.

Поки була міць православного духу – Русь не можна було ні задурманити, ні завоювати, ні купити. Та ситуація почне докорінно мінятись у XIII столітті.