Передмова

Новітню історію України у релігійному аспекті сьогодні дуже часто ділять на два відрізки – сімдесят років атеїстичної заборони і вже десять років “дозволу” вірити в Бога. Такий поділ введений у вузівське релігієзнавство, ним козиряють з офіційних трибун як досягненням демократії на фоні утисків тоталітаризму, що найдивніше – такий поділ сприймається більшістю як віруючих, так і невіруючих верств населення.

У ньому нічого поганого не було б, якби… якби він існував. Якби релігія була такою собі алегоричною річкою, яку одні сили сімдесят років утримували ще біля самого джерела перекритою, а інші – відкрили, і вона перетворилась у широке животворне плесо істинної віри. Але ж такого не сталося – від такого “дозволу” ні віра українця не стала міцнішою, ні молитва полум’янішою, ні душа чистішою, ні простори України не перетворились у благодатне царство Віри Христової. Якщо вірити даним соціологічних досліджень, то на сьогодні в Україні 5%-7% активно віруючих, 8%-11% пасивно віруючих, а решта – поразово-періодично беруть участь у культових обрядах безвідносно до своєї внутрішньої віри чи невір’я. Така пропорція зберігалась як за часів офіційної “заборони”, так і в період офіційного “дозволу” релігії. Чому?

Духовна спадщина Православ’я дає чітку відповідь: тому що для Віри .в Бога немає зовнішнього державно-адміністративного авторитету, і відповідно, зовнішні заборони чи дозволи потік віри не регулюють. Церква розвивається не за дозволом імператора, царя чи президента, Церква цвіте кров’ю мучеників. І жоден із них – від перших мучеників у римських колізеях до останніх убієнних за віру в сталінських таборах, не питав дозволу вірити. Віра в Бога оцінюється Божими законами, а не зовнішніми авторитетами.

Саме тому з позицій православної духовності новітню історію України можна умовно розділити так: було сімдесят років спокуси зовнішнім богоборством, а зараз є вже десять років спокуси внутрішньою свободою вираження віри. І якщо ці сімдесят років зовнішньої спокуси тільки загартували й очистили віру, то, на превеликий жаль, останні десять років спокуси внутрішньою свободою вкинули значну кількість українських душ у хаос і безчестя.

Що ж сталося? Відвічний ворог роду людського не придумав нічого нового, – схема спокуси всім відома. Як колись у раю диявол спокушав Адама внутрішньою свободою – створи собі систему цінностей без Бога, де ти будеш богом, абсолютно вільним, – так і тепер віруючій душі українця диявол підсунув те ж саме: навіщо тобі довгим життєвим шляхом вести душу до Бога, створи собі віру для себе. Тим більше, що атрибутом незалежної держави “мусить бути” (чому?) незалежна церква. І українець на цю спокусу піддався. Замість процесу входження вчорашньої маси українських маловірів у Церкву Божу, почався процес пошуку своєї, української “церкви” для народу. Протилежним полюсом став антагонізм “будь що, аби не московське”.

А оскільки знайти не вдавалось – довелось “утворити”. Шляхом розколу “утворили” незалежну “церкву” для свого народу. Але, чим диявол спокушав, на тому ж і показав своє торжество гріха: від цієї вже своєї української, незалежної від Москви, почали відколюватись ще “більш українськіші” – і замість обіцяної своєї української церкви ми маємо на сьогодні три неканонічних розкольницьких угрупування, які до того ж безупинно ворогують між собою.

Над ними маячить греко-католицизм, який кривавими злодіяннями оунівських бойовиків та похабним горлопанством частини рухівських депутатів зумів здобути статус “найукраїнськішої віри і з “висоти” такої позиції в Західній Україні гордо обзиває москалями православних розкольників всіх мастей.

Таким чином за ці десять років на Україні замість обіцяного благодушшя у створеній для свого народу “церкві” утворилась зловонна суміш, у якій істина Православ’я опинилась під ногами псевдопатріотичних цінностей. А чи є в Україні яка-небудь релігійна сила, ідея, концепція, яка б опинилась зверху над усім цим? Відповідь буде однозначна – є! Поки розпорошені в розколах православні українці чубляться один з одним, за їх спиною, а точніше, на їхній спині, на українській землі непомітно, але впевнено й цілеспрямовано виростає піраміда римо-католицизму.

Струнка адміністративно-ієрархічна система Римо-Католицької Церкви та розгалужена сітка її монаших орденів обплутали всю Україну; українських юнаків готують до вступу в католицький клір у численних семінаріях; для українських злидарів – гуманітарна допомога від католиків Європи; для одиноких бабусь – притулки від Caritas; для продажних представників влади – долари; для політиків – делікатно підказані роздуми про “відсталість” країн із православним населенням від країн з католицьким; для інтелігенції все – від благословіння Папи Римського до безплатного навчання у католицьких богословських інститутах та колегіумах.

Може така великодушність робиться для блага України? – Ні і ще раз ні.

Коли б ми, українці, відмовились від постановки до себе цієї дилетантської безвинно-невизначеної форми “-ся” і почали б хоч перед власною історією ставити конкретні питання, то одержали б шокуючі відповіді:

– релігійне потепління десять років тому не “почалося” – його почали Папа з М. Горбачовим, причому почали дуже своєрідно – войовничим виведенням із підпілля українських уніатів;

– – свободу внутрішнього вираження віри продовжили повним шельмуванням духовних цінностей Православ’я;

– – пошуки “української” духовності непомітно увінчали возвеличенням благородного “європейського” іміджу католицизму над закостенілою “обмеженістю” та некомунікабельністю Православ’я.

Чим завершать? – Не берусь пророкувати сам, лише в черговий раз скромно приведу слова папи Урбана VIII: per vos mei rutheni, Orientam convertendum spero (через вас, мої русини, я сподіваюсь навернути Схід). Католицизм не розсипає свою великодушність перед феноменом “української” духовності – він утверджує себе на Україні для того, щоб роздробивши Православіє, привести український народ до папського престолу. З лицевої сторони – великодушна допомога, а з протилежної – жорстокі реалії: від усіх цих зарубіжних великодушностей народ катастрофічне убожіє, а на його спині виростають тисячі прищиків-сект та його величність – католицизм.

Найстрашніше полягає в тому, що документально підтвердити цей процес у сьогоденні неможливо – Ватікан відкриє свої секрети через століття. Саме тому найдоцільніше зробити висновки з минулого: заглянути у власну історію і побачити, як католицизм прийшов на нашу землю, які цілі переслідував і якими засобами їх досягав. Цьому й присвячена пропонована Вам праця.

Про католицизм писали й пишуть багато, і, як правило, дуже тенденційно. Зокрема в Україні колишні атеїстичні ідеологи його охаювали, а теперішні демократичні публіцисти звеличують. Ця праця свідомо відходить від будь-якої ідеологічної тенденційності й зображує історію розвитку католицизму в Україні з позицій історії Церкви.

Історія Церкви – це висвітлення того, як Церква виконувала покладену на неї Христом місію спасіння душ людських у конкретних історичних умовах. Як прийшов католицизм на українські землі; ставив він перед собою ціль спасіння душі українця – чи ні; вів душу українця до Бога, чи навпаки, прикриваючись Богом, намагався закабалити і душу, і тіло. Відповідь на ці питання ви знайдете у цій книзі і без жодної тіні сумніву можете спроектувати їх на характеристику сьогоднішніх діянь Католицької Церкви в Україні.

Коли починаєш говорити чи писати про істину Православ’я та похибки чи навіть єретичні спотворення інших конфесій, зразу ж сипляться звинувачення у вузькоконфесійному фанатизмі – на противагу цьому я приводжу бачення процесу окатоличення України очима самих католицьких істориків та богословів. Читайте, що вони думали про українських “схизматиків” і порівнюйте, наскільки офіційна католицька ідеологія далека від цих екуменічно-великодушних штампів, якими католицизм так приваблює сьогодні.

Для того, щоб не розпорошувати увагу читача суперечками про етимологічні достоїнства термінів Русь і Україна, у даній праці я ці поняття ототожнюю, розглядаючи діяльність католицизму на території сьогоднішніх українських земель, крім Закарпаття.

Виношу щиру подяку покійному Іринею, митрополиту Віденському і Австрійському та покійному Василію, митрополиту Варшавському і всієї Польщі за надані можливості наукових студій у Австрії та Польщі, під час яких я зміг зібрати матеріал для цієї роботи.