Розділ І

І-е тисячоліття

Датою офіційного започаткування християнства на Русі вважається 988 рік. Та ні в кого не викликає сумніву, що благодатні зерна Христової Віри були засіяні на нашій землі задовго до цього часу. Ще з віку апостольського серед греків, а особливо серед поселенців північного берега Понту (Чорного моря) був поширений переказ, що апостол Андрій проповідував християнство у Скіфії. Набувши реально-місцевих ознак, цей переказ був зафіксований руськими літописцями і в найдревнішому Лаврентієвському літопису (1377р.), однозначно виставлений як факт своєрідного провіденціально-апостольського започаткування християнства на Русі. “Коли Андрій навчав у Синопі, прибув до Корсуня і тут довідався, що недалеко від міста знаходиться гирло Дніпрове. Захотів він піти до Риму, а тому прибув до Дніпрового гирла, а звідти пішов вверх Дніпром. Трапилось так, що Андрій прибув до одного місця і спинився тут переночувати під горами на березі. А вранці він встав та й каже до своїх учнів: ” Чи бачите ви гори ці? На горах тих засяє благодать Божа; тут постане місто велике, й Бог воздвигне багато церков…”¹. З плином часу це оповідання обростало все більшими легендами народно-патріотичного епосу, і в Степенній книзі митр. Макарія (15 ст.) вже читаємо, що апостол Андрій доходив до Ладозського озера і навіть заснував Валаамський монастир. Достовірність цього оповідання піддається великим сумнівам, його вважають пізньою інтерполяцією до Лаврентіївського літопису, проти його правдивості повставав цілий ряд вчених – митрополит Платон, Карамзін, Є. Голубінський.

Взаємосуперечливі гіпотези вітчизняних вчених про датування цього літописного уривка не вирішені й до сьогодні, а от достовірність факту проповіді апостола Андрія у Скіфії знаходить щораз нові підтвердження. Євсевій Кесарійський (340р.) говорить: “Святі апостоли та учні нашого Спасителя розійшлись по всьому світу, Фомі випав жереб іти в Парфію, Андрієві – в Скіфію..”² Церковні письменники Тертуліан (240), Іоан Златоуст (407) відносять скіфів до народів, серед яких було поширене християнство, а Ієронім Стридонський (420) навіть поетично гіперболізує: “Холод Скіфії палає жаром віри”³. У “Мікології” імператора Василія (976-1025) знаходимо свідчення про трьох мучеників-скіфів Інна, Рима й Пінна, які були учнями ап. Андрія і після нього продовжували проповідь християнства у Скіфії⁴.

Факт поширення християнства на території Північного Причорномор’я (Криму) у І – II ст. підтверджено археологічне. А коли в кінці першого століття імператор Траян відправив у заслання до Херсонесу єпископа Климента Римського, то він застав тут вже більше двох тисяч християн⁵.

Пам’ять про апостола Андрія у нашому народі була настільки великою, що вже в першій половині XI ст. з’являються перші руські іконописні зображення ап. Андрія, у 1086р. князь Всеволод збудував храм в його честь, а в XVII ст. це передання знайшло своє вираження у канонічній постанові собору!⁶ “Святий Апостол Андрій Первозванний – перший Архієпископ Константинопольський і Апостол Руський; на Київських горах стояли ноги його й очі його Русь бачили, а уста благословляли… і насіння віри він у нас насадив…”‘. Таким чином, не маючи точних даних щодо авторства оповідання про апостола Андрія та інтерполяції цього уривка-в літопис, соборна свідомість Вселенського (а не тільки українського) Православія визнає достовірним і факт проповіді ап. Андрія у Скіфії, і факт історичного започаткування християнства на наших землях вже в І ст. з Греції.

Подальше проникнення християнства з Криму у Середнє Придніпров’я було перерване навалою готів – у II – III ст., готські племена пройшли через землі слов’ян, що зіграло й свою позитивну роль: частина готів осіла в Криму, асимілювалась із місцевим населенням і прийняла християнство. Уже в кінці III ст. в Криму виникла самостійна Готська (Готфська) єпархія, яка скоро стала грецькою митрополією (у XVIII ст. стала частиною РПЦ), а єпископа Уніла для неї посвятив сам Іоанн Златоуст. На початку IV ст. у лісостеповій зоні розселення слов’ян існувала Скіфська Православна єпархія, глава якої був учасником Першого Вселенського собору⁷. У VCT. нашестя гуннів привело до масового переселення готів та слов’ян із Керченського півострова на Тамань, а вже у VI ст. звідти прийшло прохання до імператора Юстиніана про відкриття нової єпархії. Ця єпархія одержала назву Таматарха (Тмуторакань).

За період VI – VIII ст. християнство не змогло утвердитись серед східнослов’янських племен як через відсутність у них державності, так і внаслідок переселення народів – незліченні орди гуннів, аварів, болгар, які ринули через південну Русь у Європу, нищили сліди християнства навіть там, де воно вже встигло вкоренитись.

Найбільш сприятливий час для християнізації східних слов’ян настав з другої половини IX ст., коли вони об’єднались у древньоруську державу – Київську Русь. Новостворена держава зразу ж почала з’ясовувати відносини з могутньою Візантією, і вже в цих перших походах русичі відкривали для себе Православіє. Року 860-го “русси” напали на Царго-род. Посланий для переговорів з ними грецький архієпископ продемонстрував “чудо” – вкинуте ним у піч Євангеліє не згоріло. Побачивши це, як оповідає імператор Константин Багрянородний’, варвари хрестились. У тому ж 860р. св. Кирил, подорожуючи до хозар, знаходить у Херсоні Євангеліє і Псалтир, “руськими письменами писані…” Після невдалого походу Аскольда і Діра на Константинополь (866р.) патріарх Фотій у своєму окружному посланні 867р. Чітко вказує: … русси змінили нечестиве вчення., на віру християнську… і прийняли єпископа”⁸.

З періодом правління Патріарха Фотія пов’язані перші намагання римських богословів обгрунтувати підлягання Русі владі Папи Римського. Вся справа в тому, що правління патріарха Фотія мало десятирічну перерву: у 867 році Фотій скликав Константинопольський собор, на якому було офіційно сформульовано єретичні нововведення Риму. За це, користуючись придворними інтригами, папа Николай-І добився вигнання патріарха Фотія та поставлення патріаха Ігнатія, який у 874 році послав на Русь єпископа. Деякі католицькі богослови зводять цей прецедент в ранг першого навернення Русі до… католицизму. Мовляв: папа поставив “свого” патріарха, а той прислав єпископа – значить єпископ від Риму. Але ж така комічна інтепретація загальновідомого ” вассал мого вассала – мій вассал”для Церкви не годиться! В період правління Ігнатія (867 – 878) Костантинопольський патріархат ніякою складовою Риму не був, відповідно єпископ від нього – не посланець Риму, а на Русі він ніякого католицизму не засновував, тому що у другій половині IX ст. Церква у Київській Русі вже мала офіційне упорядженням каталогу імператора Льва VI ( 885 – 912) вона як митрополія Константинопольського патріархату, рахувалась на 61-му місці.⁹

Крім цієї митрополії на території, яку займає сьогоднішня Україна, у IX – X ст. існувала ще одна православна церковно-адміністративна одиниця – так звана “Мефодієва єпархія”. Продовживши місійну діяльність св. Мефодія, його учні спромоглись утворити православну єпархію, яка охоплювала собою Панонію, Моравію, Чехію, Галичину і частину Волині по м. Луцьк! Дослідники цього феномену одностайно стверджують: ця єпархія була православною і підпорядковувалась Константинополю¹⁰. Цю єпархію було насильно ліквідовано у 966 році, коли під тиском Риму й Німеччини Польща прийняла католицизм. Взагалі, з IX ст. Рим починає силою запроваджувати католицизм скрізь, де тільки цю силу можна було застосувати: у 866 році папа Николай-І силою почав переводити болгар із Православія у католицизм “¹¹. З 907 року, після битви при Презбурзі, латинські проповідники силою витравляли Православіє у Велико-Моравській державі, з 966 року Православіє насильно замінювали католицизмом у Польщі.

Де не можна було застосувати силу, там Рим починає діяти тактикою подвійних стандартів – як в історії святих братів Кирила і Мефодія. Коли вони розпочали місіонерську діяльність серед слов’ян Моравії, латинський єпископат Австрії переслідував їх за невизнання Filioque та слов’янську мову¹². Папа Адріан-ІІ зустрічає їх у Римі з великими почестями. Коли св. Мефодій повертається назад – католицькі єпископи (найвірніші слуги того ж папи) декілька раз запроторюють його у в’язницю. Папа дає Мефодію сан архієпископа – а через декілька десятиріч католицькі єпископи знищують його єпархію і насильно замінюють слов’янські переклади латинством. Навіть помер св. Мефодій у 881р., коли йшов до Риму, де хотів домогтись, щоб папа БенедиктУП заборонив … католикам переслідувати його!¹³.

У X ст. християнство продовжує поширюватись на Русі, обіймаючи собою вищі верстви суспільства, княжих дружинників. Хоча сам князь Ігор (913 – 945) був язичником, та літопис фіксує, що під договором 944р. “хрещена Русь присягалась в церкві св. пророка Ілії”¹⁴. Мабуть, спілкування з київськими християнами зумовило навернення у Православіє княгині Ольги. Узагальнюючи все різноманіття поглядів про час і місце хрещення Ольги, можна визначити, що ця подія сталася у 954 – 957 pp. Де саме – в Києві чи Константинополі – достеменно невідомо, але беззаперечно інше – княгиня Ольга прийняла Православну Віру і стала першою християнкою у роді Рюриків. Здається – ясніше ясного, та католики і з цієї ситуації вичавлюють дилетантсько-історичну спекуляцію: у посібниках з історії для римо- і греко-католицьких семінарій ми знайдемо наступне: Ольга хотіла одружити сина Святослава з грецькою принцесою. Обурена відмовою греків, княгиня Ольга послала посольство до німецького імператора Оттона з проханням надати їй допомогу в поширенні християнства… 961 року прибула до Києва німецько-латинська місія на чолі з єпископом Адальбертом…”¹⁵.

Так, Ольга дійсно хотіла досягти шлюбного зв’язку своєї династії з Порфирородними, а після відмови просто вигнала грецьких послів із Києва. Але ж релігійну суть всі джерела” розкривають одноголосно: до короля Оттона прийшли посли руського народу і просили, щоб він послав одного із своїх єпископів…Король послухався і послав до них єпископа католицької віри Адальберта¹⁶, але вони, як показав кінець справи, в усьому набрехали. Західні літописці самі свідчать, що це запрошення – авантюрна фікція когось із варяжського оточення Ольги, яка закінчилась безславно: у 962 році Адальберт втік назад, бо нічого не зробив і бачив свої старання даремними( Monumenta Germaniae.Ip.624sq).

Княгині Ользі особливо хотілось бачити християнином свого сина Святослава, але войовничому князеві релігія миру й любові була не до душі. В черговий раз вирушаючи в похід, у 970р. Святослав залишив у Києві свого старшого сина Ярополка, Древлянську землю доручив Олегові, а третього сина Володимира послав у Новгород. З цього походу князь Святослав вже не повернувся. Між синами розгорнулась міжусобна боротьба, у якій гине Олег, а Володимир, уникаючи такої долі, подався “за море” наймати варягів. Князю Ярополку в цій боротьбі з братами допомагає польський князь Мечислав, який сам незадовго перед цим поміняв Православну віру на католицизм. Можливо, він міг бути посередником у відрядженні посольства з Риму на Русь, яке прибуло в Київ незадовго до смерті Ярополка – у 979р¹⁷. Про долю цієї першої місії безпосередньо з Риму на Русь ніяких відомостей нема у жодному літопису. Очевидно, союз Ярополка з чужинцями, які не хотіли рахуватись з місцевими умовами, викликав у народі незадоволення, і це посольство у тому ж 979 р повернулось ні з чим. З часів правління Ярополка західні літописи доносять ще один цікавий факт: у 97-Зр. на різдвяних святах імператора Оттона були присутні посли з Русі, але в цьому повідомленні немає жодного слова про церковні справи, тому аргументом за впровадження католицизму на Русі ця подія бути не може¹⁸.

До часів Ярополка римські історики намагаються віднести ще одну спробу заснування католицизму на Русі. Римський кардинал Петро Даміані (1072р.) повідомляє, що німецький місіонер Бруно-Боніфацій прийшов у слов’янські краї, зокрема до русичів. Тут на вимогу язичників він продемонстрував “чудо”, пройшовши неушкодженим серед вогнищ. Це настільки всіх вразило, що хрестився і народ, і сам король. Невіруючий брат короля вбиває Боніфація, та народ його канонізує, а Руська Церква й до сьогодні хвалиться цим святим мужем. Петру Даміані вторить францісканський монах Адемар, згідно якого місіонер Брун навернув у католицизм Русь, а над могилою цього Бруна русичі навіть возвели монастир на його честь¹⁹. Може ця казочка й тішить когось на Заході, але ж у X ст. русичі нікого не канонізовували, монастиря ніякому “Бруну” не ставили, а Церква такої похвали йому не знала. Історія ця завершується закономірно просто: зберігся лист самого Бруно до імператора Генріха-II (прибл.1007р.), де він повідомляє про свою місію у Венгрії, Померанії, Прусії. Для проповіді серед печенігів він дійсно приїжджав до Київа, цілий місяць був у князя Володимира, який його добродушно випровадив – це ж було після хрещення Русі. По дорозі додому Бруно вбили десь у Литві²⁰. Історичну канву місії Бруно-Боніфація підтверджує і латинський хроніст Тітмар (XI ст.). Та все це не заважає сьогоднішнім католикам, не посилаючись на жодне документальне першоджерело, попросту заявити: у Києві Бруно-Боніфацієм була заснована католицька єпархія²¹. У 979р., здобувши Київ, князь Володимир стає єдиноправним главою Руської держави. В результаті декількох успішних походів він розширив свої володіння, зміцнив внутрішній устрій, намагався реставрувати язичництво, та об’єктивний розвиток подій підводить до необхідності прийняття християнства. Цілий ряд істориків пояснюють вибір князя Володимира політичними факторами, суспільно-правовими та культурно-етнічними цінностями Візантії, які Володимир намірявся використати для зміцнення своєї держави. Хтось начисто розкритиковує літописне оповідання про вибір віри – а інші будують на цьому легенди. Існують взаємозаперечливі теорії прийняття християнства з Константинополя чи Охрідської архієпископії, дотепер не вирішена проблема місця й часу хрещення самого князя Володимира. Та в цьому багатотомному нагромадженні історичних досліджень більшість науковців навіть не розглядає документальний факт, який сучасники князя Володимира у всіх (!) літописах та агіографіях вважали основним: духовне Преображення самого князя. Він не просто використав політичні вигоди із прийняття християнства – він “всем сердцем и всею дешею Бога возлюби и заповеди Его взыска и сохрани. И вся страны бояхуся его и дары приношаху ему и возвеселися и возрадовася о Бозе и о святем Крещении, и хваляше и славяше Бога о всем том князь Владимир”²².

Більше 25 років Київською Руссю управляла глибоковіруюча людина, яка і свій внутрішній духовний світ, і загальнодержавне життя влаштовувала за християнськими принципами. Саме тому з християнської точки зору на перше місце у Хрещенні Русі треба ставити не політичні вигоди чи скандали, а Боже Провидіння, силою якого Русь у 988 році прийняла християнство та ввела церковно-канонічний устрій Константинопольського Патріархату.

У той же час в Римі з найпильнішою увагою ставились до подій на Русі, намагаючись взяти справу поширення християнства до своїх рук. Ніконовський літопис повідомляє, що в тому ж 988 році до Володимира прибули посли з Риму, привізши з собою мощі. Папа Іоан XV цим самим пропонував Володимиру свою дружбу і відповідно залежність від Риму. Очевидно, Рим дізнався про гострий конфлікт князя з греками і вирішив скористатись цим моментом. Офіційного розділення, а отже й офіційної перешкоди ввести руський народ в залежність від Риму ще не було. Та святий князь цього не зробив, а документальні джерела дають можливість стверджувати, що й не хотів. За час його правління з Риму тричі – у 988, 991 та 1000 роках прибували посланці від папи, причому їх супроводжували посли від угорського, чеського та польського королів, які недавно ставши підлеглими Риму, дуже бажали схилити туди й Володимира. У відповідь на ці візити Володимир направляв свої посольства у Рим в 994 та 1001 pp., та жодного натяку на яку-небудь канонічну залежність від Риму ніякі літописи не містять.

Розглянувши характер Русько-Римських відношень на протязі 1-го тисячоліття, можна безапеляційно стверджувати: жодних історичних підстав для підтвердження католицької ілюзії про основоположну канонічну залежність Русі від Риму немає, а в світлі історії роботи таких католицьких вчених як MJugie /Le Schisme Bysantin.Paris, 1941/ виглядають мрійливим дилетанством.

Не маючи можливості історично довести залежність Русі від Риму, католики цим особливо не журяться – вони тут же переходять на догматичну канву і на найвищому рівні офіційно заявляють: до 1054р. була одна християнська Церква, Русь хрестилась у 988, значить князь Володимир через Візантію прийняв все одно той самий католицизм. Так офіційно заявляє у своїх посланнях²³ нині правлячий папа Іоанн-Павло-ІІ, так вважали всі його попередники. А ті ж самі підручники для католицьких семінаристів за всіма правилами казуїстики папський опус розшифровують:

Віра, в якій хрестились наші предки за Володимира, була християнська.

Релігія була католицька.

Обряд вироблявся свій, український²⁴.

Люди наші історичної правди не знають, з філософськими та догматичними категоріями не знайомі взагалі, тому простакувато приймають на віру це католицьке словоблуддя, мовляв: віра дійсно була одна, керував нею Папа Римський, а князь Володимир на цей католицизм в межах своєї держави просто одягнув українські шаровари – “обряди”²⁵.

Розгадка цього обману проста: католицизм ніколи не був “вселенським”, ні в 1-му тисячолітті, ні в II – му. Слово “вселенський” відносилось до всієї Христової церкви, куди входили у першому тисячолітті п’ять патріархатів, Іісус Христос апостолу Петру ніякої влади над іншими не давав, ап. Петро першим єпископом Риму не був і ніяким папам ніякої влади над всесвітньою Церквою не передавав. Рим у першому тисячолітті був просто одним із п’яти патріархатів – перший по честі, але рівний по праву і владі з іншими. Римські папи підкорялись рішенням Вселенських соборів, бувало робили добро для християнства, а бувало на цих соборах пап навіть відлучали від Церкви за єресь.

Користуючись сприятливими історичними обставинами папи римські починають запроваджувати нововведення, потім пробують змінити Символ Віри, а потім завдяки підтримці королів вже починають претендувати на земну владу над Церквою. Всі інші православні патріархати цих римських погрішностей не приймали і ніякої влади Риму над собою не визнавали. Вселенське Православ’я трактувало претензії пап на владу як найбільший гріх – гордість – і неодноразово намагалось зупинити Рим. Уже в 867 році вищезгаданий патріарх Фотій на соборі визначив основні розходження Римської церкви, та Рим на кінець першого тисячоліття цілеспрямовано рвав всі зв’язки з іншими патріархатами і хотів тільки гордої влади над ними. Маючи сферою впливу всю Західну Європу, Рим вже на кінець першого тисячоліття присвоїть собі назву “католицький” – від грецького “кафоличний” (вселенський) і почне вважати себе володарем людських душ у географічно-всесвітньому розумінні.

Князь Володимир прийняв Вселенську Православну віру, частиною якої була й Римська церква до 1054р. і від якої дуже далеко збочила з-за своїх горделивих претензій на владу. Панування римо-католицизму над християнством чи уособлення християнства у римо-католицизмі ніколи не було і, відповідно, Київська Русь ніякого католицизму у догматично-канонічному розумінні не приймала. Русь прийняла Православну віру і сама стала частиною Вселенського Православ’я, а Рим, який в першому тисячолітті ще посилав до православних якісь посольства та місії, у другому до всіх православних патріархатів буде посилати тільки меч і політичні інтриги для їх завоювання.