Розділ ІI

ХІ-е століття

У друге тисячоліття Київська Русь входила, фактично, найрозвинутішою державою Східної Європи. Святий князь Володимир за своє тридцятип’ятирічне правління зумів об’єднати під своєю владою не тільки всі племена східних слов’ян, а й частину фінських і литовських, й створити струнку та дієздатну систему централізованої влади. Хоч основним видом господарства було хліборобство та скотарство, джерела свідчать про розвиток ремісництва; в середині XI ст. Русь вже славилась ливарництвом та обробкою металів. Розвивалась торгівля й на зміну старим гривнам – злиткам срібла певної форми – у Київській Русі почала карбуватись монета, тип якої було запозичене у Візантії: на одній стороні образ Христа, на другій зображення князя. Діти князя Володимира були одружені з представниками королівських родів Швеції, Угорщини, Польщі, а сам святий князь став у ряд найвидатніших володарів Європи¹.

Всі видатні дослідники історії України одноголосно відзначають, що через прийняття християнства, яким би шляхом воно не прийшло – безпосередньо з Візантії чи за посередництвом Болгарії – Україна увійшла до Східної Православної Церкви, що відкривало двері для величної, пишної візантійської культури, яка переживала в X – XI ст. новий ренесанс. На початок другого тисячоліття Візантія, поборовши найрізноманітніші єресі, утвердила істинність Христового вчення та сили Духа Святого у догматичому вченні, літургічному житті, аскетиці, духовному мистецтві і являла собою міцну, єдину, оновлену Церкву. Митрополит Іларіон (Огієнко) відзначає: ” Константинополь… справді був другим Римом… І вся держава, весь народ це визнавали”².

За якихось 15-20 років ( з 988 до початку XI ст.) Православіє дало на землях Київської Русі феноменальні плоди: воно внесло в життя язичницьких племен духовність, вищу мораль, вищі ідеали, вищу культуру, осередками якої ставали храми.

До кінця XI ст. на Русі вже налічувалось більше тисячі храмів, для їх спорудження потрібні були будівельні фахівці, архітектори, оздоблення храмів потребувало іконописців, малярів, різьбярів. Для формування священно- та церковнослужителів потрібні були грамотні люди – при церквах засновувались школи. Число білого духовенства було дуже велике: в одному Києві, згідно даних Тітмара Мерзебурського, на 1018р. було чотириста церков – а в деяких із них було по декілька священиків³.

Що найбільше вражає, особливе звеличено-значиме місце в житті вчорашніх слов’ян-язичників зайняли осередки життєвої реалізації православної духовності – монастирі. За підрахунком М. Грушевського, в XI ст. у Києві та його околицях налічувалось 18 монастирів ( 4 жіночих, решта -чоловічі), із них 2 – Києво-Печерський та Влахернський засновані монахами, а решта були князівськими та боярськими “фундаціями”; у Чернігові було три монастирі; у Переяславі – 2; на Волині – 6; у Галичині – 4. Крім покладеної на них духовної місії, православні монастирі ставали осередками науки та культури, вели літописи, переписували книги, засновували школи⁴.

У плані організаційно-адміністративного укладу Київська митрополія входила до складу Константинопольського • Патріархату (60 місце у диптиху)і управлялась митрополитом, якого призначав патріарх. До цього часу точаться суперечки за першого Київського митрополита – був ним Михаїл чи Леонтій, достеменно не відомо. А з початку XI ст. літописні джерела точно простежують хронологію київських митрополитів, починаючи з Іоанна (1015 – 1035). В XI ст. Київська митрополія мала у своєму складі 9 єпархій⁵, єпископами були в основному місцеві русичі. Єпископам вже в XI ст. були надані широкі повноваження: вони відали церковним судом, виконували дипломатичні доручення, умиротворяли князів, впливали на всі аспекти політичного та культурно-просвітницького життя.

Безумовно, стан Київської Русі та розвиток Православної Церкви у ній не слід ідеалізувати – тут були свої значні проблеми. Та беззаперечно одне: в XI ст. Православіє виконувало на землях руських основну функцію: через сповідання істинної віри воно вело слов’ян до Бога і освячувало та преображало їхнє життя в моральному, культурному та суспільному планах.

На відміну від Київської Русі держави Центральної та Західної Європи на початок XI ст. являли собою досить таки безрадісне видовище. Могутня монархія Карла Великого (768-814), яка охоплювала всю центральну Європу, розпалась через ЗО років після його смерті, а на місці Священної Римської імперії Верденський договір 843р. започаткував існування трьох держав: Італії, Франції та Німеччини. На XI ст. Центральна Європа була ареною розподілу сфер впливу, де короткочасні облудливі союзи змінювались віроломними війнами.

Важкі часи переживало й Західне християнство. Починаючи з папи Стефана-VI (896-897), на протязі X – XI ст. “наслідники” св. Петра відзначались такою грубою розпустою та аморальністю, що навіть католицькі історики не приховують своєї презирливості до них. Бенедиктинський вчений Мерсеньє пише: ” Між Фотієм і Керуларієм (886 -1043) у Константинополі змінилось 16 патріархів, багато з яких були, без перебільшення видатними . В той час на Римському престолі змінились 44 папи й анти-папи, з яких 22 правили менше одного року, 8 померли насильницькою смертю, а 6 були позбавлені сану. Багато з них вражали світ своїми безчинствами… Нічого дивного в тому, що Схід з його блискучою цивілізацією зневажав таких першоієрархів… Папство стало здобиччю імператорів, римських баронів., та відприсків сімей Альбериха Тускулумського”⁶.

За прикладом першоієрархів римські єпископи на початку II тисячоліття із слуг Христових перетворились на феодалів-вельмож, які, привласнивши собі всі світські права, володіли рабами, воювали та безчинствували. Ще в кінці XI ст., не зважаючи на введений Григорієм VII целібат, католицькі єпископи відкрито жили з жінками та наложницями, причому в деяких місцевостях дружина латинського єпископа мала першість перед дружиною графа. В XI ст. архієрейські кафедри часто роздавались дітям із знатних сімей власників багатих угідь. Так, Атто де Версей став архієпископом у 6 років⁷! До цього слід додати, що на початок XI ст. у західному християнстві монашества як ідеалу духовного подвижництва майже не було, а на тлі загальної темноти та розпусти одиноким набатом лунали голоси прихильників духовної реформи Клюнійського монастиря.

На фоні глибинної духовності Київської Русі все це виглядало огидним. Слід зрозуміти правильно, Православіє не насміхається над чужим падінням, будь-який гріх – це біда, а не предмет зловтіхи. Констатація цих фактів безапеляційно доводить: найбільша біда в тому, що на протязі багатьох століть, ще задовго до розділення, Рим спотворював основну істину християнства. Замість обоження людини він вводив юридизм сатисфакції, відповідно, благодать єпископського сану відступала на другий план, духовність та мораль деградували, а папство вироджувалось в окремий клан володарів душі і тіла, розкрійників політичної карти світу, які на початок XI ст. основне досягнення західного християнства вбачали у приєднанні нових земель до “святого престолу”. Таким чином, на початок XI ст. Київська Русь стала на перехресті інтересів європейських царедворців та папства – войовничі королі й князьки хотіли руських земель та багатств, а папство їхнім мечем хотіло дістати ще й душі слов’ян.

Першими кроками у цьому напрямку стало окатоличення Польщі та Венгрії. Як відомо, Польща офіційно прийняла Православну віру в 865 році, коли князь Мечислав-І одружився з богемською княжною Домбровкою і призвав на свої землі священнослужителів із Богемії. Першим польським православним єпископом був Іордан⁸. А через декілька років, в кінці X ст. князь Мєшко і його оточення, спокусившись на папські обіцянки, приймає католицизм. У 1000 році засновується сама східна католицька архієпископія у Гнєзно, до складу якої входили 4 єпархії: Познанська, Вроцлавська, Краківська та Колобрежська. На пишних торжествах з приводу її заснування був присутній сам король Болеслав Хоробрий та германський імператор Оттон-III.

Земля Венгерська теж знаходилась під благодатним омофором східного християнства. Правитель князь Стефан прийняв Православну віру, і тільки буквально на рубежі 2-го тисячоліття під впливом місіонера Войцеха Адальберта він входить у підпорядкування Риму. А вже у 1001 році по гарячих слідах “неофітства” утворюється католицька архієпископія у Грані (Естергом). За це папа прислав Стефану королівську корону – як вірному сину Римської церкви.

Зверніть увагу – окатоличення Моравії, Польщі, Венгрії проходило за одина-ковим сценарієм: правляча верхівка куплялась папськими обіцянками, з народних мас Православіє вибивалось силою і буквально на протязі 8-10 років вчорашні православні країни ставали форпостами Риму. І якщо сьогодні деякі історики намагаються шукати причини розколу 1054 року в особистих амбіціях ієрархів чи “паперово-догматичних” інсинуаціях, то ці факти окатоличення слов’янських держав свідчать про інше: ще задовго до офіційного розколу Рим погубив єдність християнства. Вже тоді властолюбні амбіції пап заходили так далеко, що острівки східного християнства не були, як сьогодні облудливо пише Кароль Войтила, “церквами-сестрами” – вони буквально знищувались, а цілі православні народи Моравії, Венгрії, Польщі силою переводились у підпорядкування Риму.

Такий же самий рецепт “духовного окормлення” готував Рим і для Київської Русі.

Святополк, син Ярополка та грекині, з якою одружився Володимир після смерті брата, одержав землю Древлянську. Через декілька років, одружившись, Святополк приїжджає до Київа. Разом з його дружиною, дочкою Болеслава Хороброго, у Київ прибув єпископ Колобрежський (Кольберзький) Рейнберн. Подальші обставини конкретної діяльності цього єпископа у столиці Київської Русі невідомі, але, очевидно, вони дуже виходили за рамки повноважень духівника польської княжни. Святополк почав готувати проти Володимира повстання з участю Болеслава, який з німецькими військами вирушив на Київ. Володимир, своєчасно довідавшись про змову, ув’язнив всіх трьох – невістку, сина та Рейнберна. У 1007р. єпископ помер у в’язниці⁹. Причина його ув’язнення не висвітлюється жодним історичним джерелом того часу. Та зважаючи на подальшу діяльність Святополка, прозваного Окаянним, можна безпомилково оцінювати роль Рейнберна у цій змові. Тим більше, що причина його появи чітко сформульована католицькими істориками.

У католицькій інтерпретації Рейнберну відводять роль “п’ятого єпископа Русі”. Народився він у селі Hagesun; про молоді роки відомостей немає. Пан Добжевич вихваляє його всебічну діяльність на посту єпископа Колобрежського, але зазаначає, що Рейнберн “nie sdolal naklonic twardego karku ludu pod jarzmo Chrystusowe”¹⁰, в силу чого змушений був залишити свою кафедру і працювати серед кашубів, до тих пір, “поки не був покликаний на обширне поле діяльності на Русь”¹¹. А далі – безсоромна фальсифікація: за декілька років Рейнберн нібито навернув усю Русь, а велика кількість латинського духовенства з шаленою активністю йому допомагала. Смерть його мала сумні наслідки для obrzedku lacinskiego на Русі. До латинників, яким симпатизував Святополк, князь Володимир відносився вкрай недоброзичливо і прикликаний ним грецький єпископ навернув половину “латинської” єпархії на звичаї грецькі w hodowaniu brody і co do innych przepisow¹².

Зернятка правди у цій байці є: самі католики визнають, що Рейнберна послали на Русь не для духовного окормлення дочки Болеслава, а для окатоличення широких “теренів” Київщини, за що й поплатився. Антикатолицьку позицію святого князя Володимира римський історик, як бачимо, теж фіксує однозначно.

Після розкриття змови Рейнберна відносини між Київом і Польщею стали катастрофічне погіршуватись, і дійшло до того, що Болеслав після заключення миру з германським королем Генріхом-ІІ, літом 1013 року пішов війною на Київську Русь. Вчинивши грабежі та сильні спустошення окраїнних територій, польські завойовники значимих результатів не добились. Це змусило Болеслава запросити перемир’я, яке виявилось дуже недовгочасним.

Після смерті князя Володимира (1015) між його синами розгорілась жорстока міжусобна боротьба. Святополк, перебуваючи у Києві, оголосив себе спадкоємцем батька, а після вбивства св. Бориса і Гліба став фактичним володарем більшої частини Русі. Опір йому зміг вчинити тільки князь Ярослав Новгородський – у 1016р. він розбив Святополка під Любечем і заволодів Києвом. Святополк кинувся за допомогою до свого тестя Болеслава, який зумів замиритись з германським Генріхом-ІІ і кинути сили на Русь. В серпні 1018р. німці, поляки, угри під командуванням Болеслава Хороброго захопили Київ. У руки загарбників потрапила величезна здобич. Польські джерела свідчать: ” Болеслав перебував у Києві майже 10 місяців, .. висилаючи скарб за скарбом до Польщі… Після чого Болеслав з радістю повернувся у Польщу, ведучи багато полонених і забравши решту скарбів”¹³. А улюблений зять за допомогу у пограбуванні власного народу віддав польському королю “червенські міста”, Забужжя і територію Галичини¹⁴. Відомі українські історики М. Грушевський, Н. Полонська, І. Крип’якевич подають ці факти поверховим скорописом. Вузівські програми з історії України підводять діяльність Святополка до народної оцінки “окаянний” і логічної загибелі у вигнанні десь між чехами і ляхами. Спробуємо поглянути на те, що випускають історики – на релігійно-ідеологічну сторону цього епізоду.

Офіційний історик уніатської ГКЦ А. Г. Великий (ЧСВВ) навіть не згадує про участь польських найманців у боротьбі Святополка з Ярославом¹⁵.

Підручник для уніатських семінарій К. Панаса у двох реченнях згадує про допомогу поляків Святополку та їх втечу з Києва¹⁶.

Хроніка Тітмара вихваляє діяльність Святополка, завдяки якій вся Русь була навернута … у католицизм¹⁷.

Католицький ідеолог Орловський (Orlowski, Defensa, p. 78) взагалі договорився до того, що, мовляв, перемігши Ярослава, Болеслав Хоробрий заставив (!) його заснувати у Києві латинську єпархію. Переможений князь змушений був просити папу римського направити у Київ єпископа, після чого князь Ярослав Мудрий поставив цього латинського єпископа Олексія служити… у Київській Софії(!), мабуть, забувши, що Софія Київська була збудована двадцятьма роками пізніше.

Пан ксьондз Тадеуш Добжевич у своїх “Відомостях про Київську римо-католицьку єпархію” чітко фіксує: у 1018р. король Болеслав звернувся до папи Бенедикта-ІІІ з проханням дати єпископа для Києва. Папа направив Олексія, болгарина за національністю, який став шостим латинським єпископом Київської Русі. Прибув цей біскуп у Київ вже по смерті Святополка – у 1019р. А князь Ярослав “calemi silami obrzondek grecki popieral, a lacinsko-rzymski usilowal uchylic”, тому, не досягнувши жодних результатів, Олексій повернувся у Болгарію¹⁸. На цій же сторінці Добжевич подає й більш прозаїчні відомості: король Болеслав, повернувшись із Києва захопив Любуш на Шльонську і там заснував Любушську єпархію, а награбовані у Києві речі – три золоті хрести, три великі золоті таблиці – подарував кафедрі у Гнєзно.

На прикладі цих Святополкових міжусобиць вже простежується закономірність: свідоме ігнорування релігійного підґрунтя навіть такого відносно незначного епізоду нашої історії веде до фантастичних інсинуацій з боку католицьких ідеологів, правда яких в одному: вже у 1015-1018р. за спиною засліпленого братовбивчою ненавистю Святополка стояли цілеспрямовані намагання Риму нав’язати католицизм Київській Русі.

Весною 1019 року київський великокняжий престол зайняв князь Ярослав Мудрий, який правив Руссю майже 35 років. Цей період і літописні джерела XI ст.(Митр. Іларіон, преп. Нестор), і сучасні історики оспівують як стан максимально-ідеалізованого возвишення Руської держави. Подолавши родинні міжусобиці, Ярослав помирився з братом Мстиславом; організувавши ряд походів на Польщу, з 1022 по 1031 pp. він повернув усі західноукраїнські землі, віроломно захоплені Болеславом за допомогою Святополка Окаянного¹⁹ (одне тільки Закарпаття король Стефан-І приєднав до Угорщини і воно перебувало в складі Угорської держави до ХХст.); остаточно розбив печенігів і укріпив південні кордони держави. Зведення Софії Київської, широкомасштабне будівництво приходських храмів, школи, бібліотеки, “Руська Правда” – далеко неповний перелік заслуг цього славного мужа. Єдиною до сьогоднішнього дня не виясненою білою плямою його біографії лишається похід на Візантію 1043р. Які причини спонукали цього мудрого правителя держави кидати незначні сили на далеку Візантію, заздалегідь прирікаючи їх на вірну загибель – невідомо. Сам князь Ярослав виправив свій прорахунок, у 1052р. одруживши свого сина Всеволода з царівною Анною Мономах.

Та, мабуть, найбільшим віковим здобутком Ярослава Мудрого є офіційне впорядкування і централізація Київської митрополії. У 1037р. Київ одержує митрополита Феопемпта-грека; князь Ярослав будує митрополію, закладає кафедральну церкву Святої Софії – за прикладом Софії Константинопольської; регламентує церковне, правове, духовно-просвітницьке і навіть майнове положення всього кліру – від митрополита до приходського священика.

Ярослав Мудрий, як нікотрий більше із князів руських підняв свій авторитет на міжнародній арені. Його семеро дітей поріднились з вищою королівською знаттю того часу: Ізяслав одружився з Марією, сестрою польського короля Казіміра; Всеволод – з Анною Мономах, дочка Анастасія вийшла заміж за Венгерського короля Андрія, Єлизавета – за норвезького Гарольда, Анна

– за короля Франції Генріха-I, а внучка Ярослава Євдокія

– за германського імператора Генріха-IV. Київський двір при Ярославі став надійним притулком для представників багатьох європейських династій, які стали жертвами бурхливих обставин – тут переховувались угорські королевичі Андрій і Левента, англійські престолонаслідники Едвард і Етельред, норвежський король Олаф²⁰.

Та жодне історичне джерело не подає ніяких відомостей ні про будь-які організаційні структури Римської церкви на Русі за Ярослава, ні навіть про дипломатичні інтриги папських посланців із князем. Навіть “Відомість про Київську Римо-Католицьку єпархію…”, яка приписувала Києву католицького єпископа ще при св. Володимирі, за період правління Ярослава скромно мовчить, зітхаючи, що після інтриг Святополка “впродовж багатьох років єпископів латинського обряду на Русі не знаходимо”²¹. Князь Ярослав Мудрий, один із найосвіченіших людей свого часу, перебував у прямих зв’язках з Європою, відчутно впливав на розподіл політичних сил Європи, переховував у себе жертв європейських міжусобиць – але жодного разу ні в державотворчому, ні в релігійному плані він не захитався перед принадами Заходу. Створивши одну із найрозвинутіших держав – Київську Русь – він чітко орієнтував її духовність на істинне сповідання віри – на Православіє.

Якщо католицизм немає навіть тіні претензій до Ярослава, то сатана підводить спокусу з іншої сторони – І з цього поставлення Іларіона митрополитом Київським розкольники різних мастей сьогодні виводять (!) фантастичне протистояння князя Ярослава “грецькій гегемонії” і першу спробу автокефалізації “української” церкви²².

Щодо автокефалізації – то в цьому епізоді її взагалі не було, навіть М. Грушевський при всьому своєму вузько-національному радикалізмі скромно свідчить, що тут “боротьби за автономію церкви не видно, але заперечити цієї тенденції не маємо права, хоч зовсім можливі й інші пояснення цього факту…”²³. Ми не будемо вслід за паном Грушевським перераховувати ці пояснення, лише зауважимо що поставлення митрополита Іларіона повністю знаходилось у рамках канонічних правил. Право поставлення митрополитів у розумінні посвячення належали Константинопольському патріарху після попереднього вибрання достойного кандидата окружним собором єпископів²⁴. Але до часу заснування Руської митрополії патріарх вже встиг присвоїти собі право не тільки посвячення, а й вибрання кандидата. 28 правила собору ніхто не відміняв, просто з грецького оригіналу Кормчої в X ст. викреслили 123 і 137 новели Юстиніана, а у Київській Русі їх читали і ними керувались по древнє-болгарській Кормчій (т-.зв. Синтагма). Саме ці новели визначають право участі мирян і духовенства у вибранні кандидата, ними ж канонічно виправдовувались дії князя Ярослава.

Були причиною поразка від Візантії 1043р., біль образи за осліплених руських воїнів, бажання показати силу чи просто возвисити свого протеже – на сьогодні невідомо нікому. Беззаперечно інше: Ярослав Мудрий організаційно уставив грецьку митрополію у Києві, Іларіона поставив митрополитом у 1051р. – після замирення з Константинополем, у 1052р. цей мир скріпив одруженням сина Всеволода з Анною Мономах, сам митрополит Іларіон не піднімав Русь на боротьбу за “державну” церкву, а після сходження з митрополичого престолу у 1054р., згідно передання, прийняв схиму з іменем Нікон у Києво-Печерському монастирі і став легендарним Ніконом-літописцем²⁵. Саме тому сьогоднішним доморощеним “самостійникам” не слід так дилетантськи проводити паралель між поставленням на митрополичу кафедру першого українця Іларіона і сьогоднішньою розкольницькою діяльністю неканонічних Мстиславів чи Філаретів. 20-го лютого 1054 року помер Ярослав Мудрий, а з його смертю почався швидкопрогресуючий розпад та занепад Русі. Великий князь поділив державу таким чином: найстаршому сину Ізяславу дав Київ і Новгород; Святославу -Чернігів і Тмутаракань; Всеволод одержав Переяслав та Ростов; Ігорю дісталась Волинь, Вячеславу – Смоленськ, внук Ростислав осів у Галичині, Полоцьке князівство управлялось Всеславом. Відносини між ними князь регламентував тільки своїми батьківським настановами у заповіті – щоб сини жили мирно й шанували старшого, “в батька місце”²⁶. Діюча державна інституція того часу – т. зв. сеньйорат самим фактом поділу руйнував цілісність держави, сімейно-династичний центр у Києві об’єднуючої ролі не відігравав, а жоден із синів Ярослава, на превеликий жаль, такої функції на себе й не брав. Благодатна спадщина великого князя розривалась і переділювалась зразу ж після його смерті²⁷, міжусобиці обагрили кров’ю всю Русь від Пскова до Переяслава й настільки ослабили наймогутнішу державу Східної Європи, що вже у 1068р. три старших Ярославичі зазнали нищівної поразки біля Альти. Ця поразка й стала початком тих всебічно-відступницьких перипетій Київського Ізяслава, за які римські ідеологи удостоїли його титулу “найбільш католицького князя Руси”²⁸. Коли Ізяслав із залишками війська повернувся до Києва, кияни скликали віче, на якому ухвалили продовжити боротьбу проти половців. Князь відмовився – спалахнуло повстання; розгромивши двір Ізяслава повстанці проголосили князем звільненого із застінків Всеслава. Ізяслав втікає до Польщі, а через сім місяців разом з Болеславом Сміливим на чолі польського війська вторгається на Русь. Майже без бою вернувши собі Київ, він правив тут 4 роки (з 1069 по 1073). Та це правління не можна назвати щасливим для старшого Ярославовича: у боротьбі за великокняжий престол він настільки підкорив свою політику інтересам польського короля, що викликав цілком справедливу ненависть власного народу. До цього долучились старання братів, і, як 50 років тому Святополк Окаянний, Ізяслав змушений був утікати з Києва разом з поляками. Йдучи проторованим Святополком шляхом, Ізяслав повністю пограбував столицю Русі і прибув до Польщі “з имениєм многим”²⁹, сподіваючись знову завойовувати батьківщину руками найманців. Та тут його чекало розчарування – кузен Болеслава відмовив.

Недовго вагаючись, Ізяслав круто міняє свою політичну орієнтацію і звертається по допомогу до Болеславового ворога – германського імператора Генріха-IV. Не слід наївно думати, що хто-небудь у Європі хотів підставляти свою шию у боротьбі за образи київського ізгоя. Просто прохання Ізяслава підкріпляли “безцінні багатства у золотих та срібних сосудах і надзвичайно дорогій одежі”³⁰. До речі, така звичка власть імущих, зловживаючи службовим становищем, пограбувати рідну державу і за награбовані гроші насилати на неї завойовників, надзвичайно актуальна й сьогодні. Генріх-IV, сам перебуваючи у важкому становищі, обмежився лиш безрезультатним відправленням до Києва посольства.

Тоді, ще раз перекинувшись у ворожий табір (між Римом і Генріхом-IV велась запекла боротьба), Ізяслав весною того ж 1075р. посилає свого сина Ярополка шукати допомоги у Папи Римського. Літописи повідомляють, що Ярополк, прибувши у Рим, передав прохання батька Папі і навіть дав присягу в разі успішного повернення до Київа перевести Русь у підданство Риму. На це Папа Григорій VII 17 квітня 1075р. відповів посланням Ізяславу: ” Син ваш, відвідавши Місто Апостольське, прийшов до нас, і, бажаючи з наших рук одержати королівство в дар від святого Петра, виразив вірність Петру, князю апостолів… Ми погодились на просьбу й обіцянки вашого сина…і передали йому кормило правління над вашим королівством…”³¹. А починається цей лист зверненням, у якому папа того ж Ізяслава називає королем русичів.

Виходить, що, скориставшись допомогою Риму, Ізяслав повинен був втратити навіть претензії на київський престол – в той же час залишаючись королем. Невідомо, як він відреагував на щедрість Григорія-VII, але Божий Промисел розпорядився по-своєму. “Коронування Ярополка”³² у державній інституції Київської Русі не було варто навіть гроша ламаного, тверезо усвідомлюючи це, він ніколи навіть не заявляв претензій на Київ і загинув у міжусобицях у 1086р. А Ізяслав після смерті брата, теж не втішаючи себе титулом, короля, у 1077 повернувся на Київський престол князем t через рік загинув на Нежатиній ниві біля Чернігова.

Здавалось би, звичайнісінький епізод князівських міжусобиць – але ж ні. Католицькі ідеологи з цього виводять офіційне визнання папської влади Києвом!

“У Рим вступав Ярополк політичним ізгоєм, а виїжджав з нього королем України”, – так глорифікує комедію пошуку впливу Ярополком А. Великий³³, правда, забуваючи вказати, хто за межами папського листа визнавав Ярополка королем і коли він ним був.

Щодо Ізяслава – не наполягаючи на реальних можливостях папи повернути йому трон, католицькі богослови всі сміхотворні жебракування Ізяслава переводять у свою площину: Ізяслав – “найбільш католицький князь Руси”³⁴, бо завдяки йому створилась ситуація, у якій “папа Григорій VII в свідомості повноти духовної влади почувається в праві прийняти Київську Державу під опіку святого апостола Петра, виконуючи так одну із головних тез свого архірейства, тобто: Римський єпископ, Вселенський Архієрей, стоїть понад патріархами та імператорами, чи пак понад нижчими рангом тодішнього політичного і церковного світу і Україна визнає цю його прерогативу”³⁵. Папа Пій XII у наш час у своєму посланні від 7 липня 1952р. офіційно тлумачить цей епізод як доказ визнання київськими князями папської верховної влади у Києві.

Я думаю, що замість цих дешевих фальсифікацій католицьким ідеологам доречніше було б просто дослідити літописні першоджерела й остаточно встановити: князь Ізяслав ніколи не був “найбільш католицьким”, він жив і загинув православним. Ці митарства по європейських дворах у пошуках сили для війни з рідною землею Ізяслава, безумовно, не прикрашають, але жодної підстави для визнання ним чи руським народом папської влади не дають.

Наступником Ізяслава на київському престолі став Всеволод. Його “ощасливив” своєю увагою противник ГригоріяVII антипапа Климент-III. Ця особистість з’явилась на католицькому олімпі у ході боротьби ГенріхаIV з папою ГригоріємVII. Коли папа вдруге відлучив від церкви непокірного імператора, той 7 березня 1080р. просто оголосив папою свого спільника архієпископа Равенського Віберта, який під іменем Климента-ІІІ значною кількістю духовенства визнавався папою майже 20 років. Саме від нього у 1089-89 pp. на Русь був присланий кардинал Григорій для переговорів про возз’єднання церков. За прийняття католицизму кардинал обіцяв щедрі дари й вигоди. Климент-III, очевидно, надіявся стати духовним главою Русі і цим посилити свої позиції антипапи. Тому, на відміну від попередника, він не заявляв Києву владних амбіцій, а лише скромно піднімав питання про “возз’єднання”³⁶. Лист Климента-III не зберігся, але збереглась відповідь Киїського митрополита Іоанна-ІІ, у якій він радить папі з цим питанням звернутись до патріарха³⁷. Цей епізод українські католики А.Великий, М. Чубатий, К. Панас навіть не згадують, мабуть вважаючи хай -краще кане в небуття ще одна спроба втілення папських прерогатив, ніж терзати душу українця антипапством.

Крім державних мужів прямі контакти з римськими першоієрархами в XI ст. мали як мінімум дві київські княжни

– Анна Ярославівна та Євпраксія, дочка Всеволода.

Підводячи підсумок огляду відносин Рим – Русь у ХІст., можна констатувати:

– повністю сформувалась організаційна структура Київської митрополії: 9 єпархій, монастирі, духовні школи, більше 2 тисяч приходів – в той же час літописи не дають жодного свідчення про існування на Русі хоч би одного католицького приходу. Можна припускати, що католицькі приходи були в купецьких поселеннях, але об’єктивних свідчень про них немає;

– на протязі всього століття католицизм свідомо й цілеспрямовано прагнув підкорити собі Русь, та на заваді цьому стояли чистота віри русичів і могутність держави. Тому тут не могло бути й мови про силове впровадження католицизму, як це пізніше зробить Казимир. Натомість в XI ст. католицизм проникав на Русь у хвості військових обозів, дипломатично-торговельними каналами та одинокими місіонерами. Всі вони вважали Русь “незораною нивою”, будь-яке короткочасне перебування латинського єпископа у Києві розцінювалось як заснування єпархії, а інтриги князя Ізяслава – як визнання влади Риму.

Якщо ж оцінювати ці процеси з боку Русі, то взагалі вражаєшся дивацтву й короткозорості наших істориків. Так, підводячи політичні підсумки інтриг Ізяслава та посольства князя Ярополка до папи, сьогоднішні авторитети історії України заявляють: цими актами Україна ввійшла у коло європейських держав³⁸. Виявляється, Русь входила у Європу не тоді, коли її господарство, культура, багатства, військова могутність перевищували показники західних сусідів, а тоді, коли окремі деграданти представляли її пишним бутербродом на європейському столі. “Оригінальність” такої оцінки, на жаль, має безпосередні паралелі й зараз, у XX ст.

Ще оригінальніші намагання світил української історії оцінити духовну сторону відносин Русь – Рим. Згідно версій Н. Полонської³⁹, М. Грушевського⁴⁰, А. Великого⁴¹, Київська Русь в XI ст. взагалі не відчувала різниці між Римом та Візантією. Мовляв, народ називав дітей іменами святих західної Церкви Беовульфа, Олафа, Магнуса⁴², Київська митрополія ввела у 1099р. святкування перенесення мощей святителя Миколая – чого не було у Візантії, купці з Заходом торгували, князі воювали або випрошували найманців. У 1054р. сталась тільки локальна схизма Керуларія, яка страшна своїми наслідками, а не суттю. А русичі загалом усі, в силу своєї темноти не усвідомлювали ніяких богословських тонкощів, і тільки завдяки впливу грецького духовенства тут зароджується вороже ставлення до Риму. А пан А. Великий на десятках сторінок свого “опусу” (правда, без жодного посилання на історичні першоджерела) розгортає феноменологію політичних інтриг преп. Антонія та Феодосія і робить вбивчий висновок: “більшість духовенства Русі була однієї думки з Феодосієм, тобто: осуджувала антицерковні дії Візантії…”⁴³.

Це дилетантство виглядало б смішно, якби не було таке страшне. Страшне тим, що цю фальсифікацію сьогодні офіційно ввели у вузівську та шкільну програми і майбутні покоління свідомо отруюють профанацією Православія.

Насправді, все це було зовсім по-іншому.

По-перше, на якій підставі народність Київської Русі XI ст. можна вважати настільки “темною”, щоб не змогла розібратись у богослов’ї? Культура й освіта тут в XI ст. значно перевищували рівень багатьох країн Європи, а з грамотою були знайомі навіть жінки і діти. Достатньо згадати, що до сьогоднішього дня з середини XI ст. зберігся підпис кирилицею Анни Ярославівни на французьких державних актах поряд з “хрестиками” її безграмотного чоловіка -короля Франції Генріха⁴⁴.

По-друге, подібне пізнається подібним. І оцінювати значимість подій 1054р. треба у контексті світової історії Церкви, а не придворних інтриг київських вельмож. А коли б пани історики вдались до аналізу історії Церкви, то виявилась би така річ: 1054р. – це не якась там схизма Керуларія; 1054 рік страшний не тільки своїми наслідками і якимись незрозумілими для “темних” русичів єресями про Святого Духа. 1054р. фатально жахливий тим, що офіційно увінчав багатовікові намагання абсолютизації папської влади. З VI по VIII ст. Рим свідомо вводив у життя західного християнства єретичні положення, грунтуючи їх на папській зверхності. Різницю між Православієм та католицизмом почав вводити не митрополит Нікіфор з 1103р.⁴⁵, а ще патріарх Фотій у 867р. сформулював основні відступлення Риму. У 1049 р, задовго до офіційного розділення папа Лев-IX у Реймсі (де пізніше вінчалась Анна Ярославівна) скликав собор, який постановив: величати папу “Апостольським примасом Вселенної”. У тому ж 1054р. не патріарх Керуларій кидав буллу на римський престол, а Рим, вважаючи православних патріархів своїми васалами, “наказував” їх за неприйняття папської зверхності.

Та найцікавіше далі. Після розділення, протягом другої половини XI ст. Рим боровся не за чистоту віри, а за папство, причому боровся вже не тільки з чотирма православними патріархатами, а й державами Європи. Гільдебранд, ставши у 1073р. папою з іменем ГригоріяVII, намагався всю владу у Європі підкорити римському престолу. Свою догматичну концепцію абсолютизації влади римського першоієрарха він догматично обгрунтував у т. зв. “Диктаті папи”. Для прикладу:

9-а стаття “Диктату” зобов’язує всіх правителів лобизати папі ноги;

18-а стаття: рішення папи ніхто (цікаво, а Бог?) не в силі відмінити;

27-а стаття проголошує право папи звільняти від присяги підданих будь-яких володарів⁴⁶.

Як бачимо, 1054 р – це не локальне непорозуміння між двома предстоятелями Церкви, яке мало страшні наслідки, це – розв’язка багатовікового єретичного процесу абсолютизації папської влади, яка в дальнійшому тільки поглиблювалась.

Київська Русь, прийнявши від Візантії, культуру, філософію, богослов’я, мала можливість об’єктивно оцінити саме ці багатовікові відступлення Риму і цілком об’єктивно на них реагувала – ні народ, ні правляча верхівка, ні духовенство Русі не приймали латинства за його відхилення від істин Віри. Ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій в середині XI ст. у своєму “Слове о вєрє крєстьянской и латинской” висуває проти Риму ряд звинувачень як обрядового, так догматичного характеру. Причому догматична частина його слова опирається на “Окружне послання” патріарха Фотія⁴⁷. Біля 1073р. з’являється “СТЯЗАНИЄ С ЛАТИНОЮ” митрополита Георгія⁴⁸, у якому предстоятель Київської митрополії нараховує більше 70 відступлень Римської церкви. Митрополит Іоан-ІІ (1077 -1089) взагалі заборонив будь-яке спілкування з латинянами, називаючи Римську церкву гнилим членом, відрізаним і відкинутим від Соборної Церкви.

На фоні цього дуже дивними виглядають інсинуації М.Грушевського, що, мовляв, “ця полеміка честі їх авторам не приносить”⁴⁹. Я впевнений, що честь цим авторам – ігумену Феодосію, митр. Георгію, митр. Іоанну-ІІ – їхня полеміка якраз приносить. На відміну від деяких rope-істориків вони бачили духовну суть папства і проти неї боролись. А що до конкретних жорстких виразів цих послань, за які так “стидно” перед Європою сьогоднішнім українським “інтелектуалам”, то повірте, навіть рекомендація преп. Феодосія не їсти з одного посуду з єретиками значно благозвучніша від вимоги ГригоріяVII цілувати йому ноги -а написані вони були в один час.