Частина ІІІ

На Україні єзуїти не могли себе так поводити, як на Американському континенті серед індійців, але їхнє зле дихання ми і тут відчули. Після того, як у 1946 році Греко-католицька Церква була приєднана до Православної, уніяти вбили ініціатора цього приєднання протопресвітера Гавриїла Костельника. В українській енциклопедії так і сказано: “Убитий агентом Ватікану”. Загинув тоді і письменник Ярослав Галан, котрий написав памфлет під назвою “Плюю на папу”. До нього прийшли на квартиру і зарубали його сокирою. В цій же енциклопедії про Я. Галана написано: “Убитий агентурою Ватікану”. Певна річ, Галан написав грубий, образливий памфлет, але убивати людину за це – великий гріх. Слина Галана не долетіла до Ватікану, а кров його завжди червонітиме на білій сутані папи римського.

Згадаймо Іісуса Христа. Ми з Євангелія знаємо, що на Нього плювали буквально, а не в переносному смислі. Чи ж Христос казав апостолу Петру, щоб він брав сокиру і рубав тих, хто це робив? Христос Своїх кривдників прощав, кажучи: “Отче, прости їм, бо не знають, що роблять!” Якщо папа римський – справжній намісник Христа на землі, то він повинен і робити так, як Христос. Коли ж він цього не робить, то не є учнем Христа, тим паче не може бути Його намісником.

Де пройшов Католицизм, там стелиться кривава дорога. І я тут не можу не згадати тих подій, які мали місце в Югославії під час Другої Світової війни. Після відокремлення Хорватії від Югославії в 1944 році нацистський уряд “усташі” почав переслідувати православних сербів. В Білоборському уїзді усташі оточили чотири села і, зігнавши в поле жителів разом з духовенством, живими закопали 250 чоловік. В Косині були розтерзані 600 чоловік. В Босансько-Новому уїзді православним виколювали очі, відрізали носи й вуха. Уніяти зганяли .православних в концтабори, а в публічних місцях вивішували об’яви: “Вхід заборонено сербам, жидам, циганам і собакам”.

Усі ці переслідування, репресії велися з відома та благословення католицького духовенства і не в останню чергу митрополита Загребського Степинця. Майже півмільйона сербів було замордовано, триста тисяч насильствам погрозам було навернене в католицтво, а той, хто не хотів зраджувати своєї віри, мусив на рукаві носити голубу стрічку з літерою “П”, себто “православний”, і на вікнах свого будинку мати надпис “греко-восточний “.

Православні були позбавлені будь-яких прав: їх можна було безкарно грабувати, убивати, ґвалтувати. Для знищення православних храмів існувала спеціальна контора, яка називалась “Урядом по руйнації православних храмів”. Майже усі православні храми були знищені, спалені або перебудовані на католицькі костели. Православне духовенство, яке знаходилось в Хорватії, було замучене або вигнане в Сербію.

“До цього часу ми працювали на благо Католицької віри молитовником і хрестом, а тепер настав час діяти гвинтівкою і револьвером”, повчав паству католицький священик М. Могуш.

Директор віросповідання, монах Юричев, заявляв: “Я вже очистив в деяких областях все, починаючи від курки, до діда, а коли потрібно буде, то я те ж саме зроблю і тут, бо тепер не гріх убивати і семирічну дитину, яка заважає нашим порядкам”…

На вимогу католицького священика Шольца православного священика села Балевиці Георгія Богнча опівночі вивели з хати, відрізали йому ніс, язик, спалили бороду, розпороли йому живіт і обмотали кишками шию.

Єзуїт Филипович в лютому 1942 року на чолі з шайкою усташів прийшов до хати біля міста Банья Лука, вивідав, хто з шахтарів православний, а їх було 52, звелів усіх їх убити, а потім пішов у село Дракулиці, де жили ці шахтарі, і убив близько 1500 чоловік, тобто усіх жителів. Врятувалася лише одна жінка з дітьми, котра від пережитого збожеволіла.

Влітку 1941 року в Ліванійській окрузі монах Сречко Перич звернувся до хорватів з таким закликом: “Браття хорвати, йдіть і переріжте всіх сербів, але спочатку заріжте мою сестру, яка вийшла заміж за серба, а потім і всіх сербів підряд. Коли все це закінчите, приходьте до мене в церкву, я вас посповідаю і відпущу вам усі гріхи”.

В селах поблизу Мостара католицькі священики в своїх проповідях говорили, що серба убити не гріх, тому, що тепер війна.

В Столацькій окрузі було вбито 4000 невинних сербів, а вбивцями керували два католицькі священики. В Словенії в католицькій церкві на горі святого Урха було створено катівню, куди з відома місцевого католицького єпископа звозилися автомобілями серби, де їх мучили і, якщо нещасні від катування не помирали, то їх убивали або закопували живими. Куля вважалася великою ласкою. Головним катом там був католицький священик Петро Крижай.

Ось що говорить Голова народної влади в Словени Борис Кідрич: “Я пам’ятаю католицьких священиків, котрі в Доленському своєю рукою кололи полонених… Я пам’ятаю католицьких священиків в Хорватії, котрі носили повні кошики з очима, що були вирвані у людей”.

“Убивайте без передиху, я беру на себе усі ваші гріхи!” – говорив католицький монах-кат із Ясеновця.

Свідки говорять, що православне населення нищили як у таборах, так і на полі найбільш садистськими методами. О. Носов пише, що людей різали спеціальним ножем, який називався “сербосек”; жертвам виколювали очі, різали голови. Убивали не лише чоловіків і жінок, але й малих дітей. У гірських місцевостях було знайдено сотні ям – глибоких колодязів, в котрі православних скидали тисячами, інколи цілими селами поголовно. Так було знищено близько мільйона православних.

В місті Глина 12 травня 1941 року було принесено в жертву 1200 православних сербів, їм рубали голови сокирою у вівтарі православного храму, після чого церкву, наповнену трупами, було спалено. Єпископів, священиків та монахів убивали з особливою жорстокістю. На тілах їм вирізували знаки сатанинського ритуалу. Були по-звірячому убиті чотири єпископа, сотні священиків і монахів, осквернені та зруйновані сотні храмів.

Усташський міністр Миле Будак заявив: “Одну частину сербів уб’ємо, другу виселимо, а всіх інших переведемо в Католицьку віру і таким чином зробимо їх хорватами”.

Все це ми писали про війну 40-років, але на превеликий жаль, нічого не змінилося на півстоліття в Сербії на краще. Ось свідчення в’язня концтабору для сербів в Керестинці, вміщене в журналі “Армія Країни” в 1993 році: “В камері нас було п’ятдесят нещасних. Спали ми на підлозі, як худоба. Охорона кожний день знущалася над нами. Здавалось, що побоям і мукам не буде кінця. Всі допити супроводжувалися важкими побоями: ламали нам руки і ребра, били по нирках, кліщами виривали нігті… Найважче було, коли нас мучили електричним струмом. Але і цього було їм мало, вони приводили людей з вулиці, щоб ті били нас і знущалися над нами.

Хорватські штурмовики вночі по десять разів заходили в камеру полонених сербів. Той, хто не схопився чи не прокинувся”, був зірваний або розбужений ударами прикладів, рук і ніг. Потім його відводили в іншу камеру “на проробку”, де били до втрати свідомості.

Особливо мучили тих, хто був взятий в полон в формі міліції чи військовій. Навіть не віриться, що такі методи катувань могли прийти в голову людині.

Мокрими шнурами тюремщики тісно зв’язували нам стегна і йшли пити. Коли вони повертались, починалося немилосердне биття поліцейськими кийками по ногах, в яких застоялася кров; потім із сміхом і матюками розрізали мотузки, і коли кров знову текла по жилах, в нас починалися нестерпні болі. На кожен удар наших мучителів ми винні були говорити: “Дякую, пане”. Найгірше було, коли нас по дві, три години мучили електрикою. На тіло кріпили електроди і доходило до страшного болю і корчів. До того, ж нам не давали навіть стогнати чи кричати, а дозволялося тільки говорити: “Дякую, пане”.

Мучили нас і так званими “щупальцями для худоби”, які нам кріпили біля очей, і коли потім включали електрику, очі в нас вилазили з орбіт; це неможливо описати, треба пережити щось подібне…”

А це зовсім свіжі факти, їх подає “Радонеж”, № 2 за 1995 рік. “В травні цього року хорватські усташі ввійшли в палаючий Ясеновац. Той самий, в якому під час Другої світової війни був гігантський концтабір. В ньому хорватські усташі знищили більше мільйона сербів.

І рівно через 50 років хорвати знову входять в Ясеновац, в центрі якого ще стоїть пам’ятник жертвам усташів з написом: “Мертві живим очі відкривають”. Хорватська держава повністю відновила фашистську символіку, портрети вождя хорватських фашистів – на машинах усташів.

За інформацією міжнародних спостерігачів в захоплених містах йшли повальні розстріли мирних жителів, їх трупи спалювались.

Із міста Пакрац хорвати вивезли 15 автобусів з сербами, доля їх залишилась невідомою. Тільки на мості через річку Саву біля села Доня Барон хорвати розстріляли колону біженців (більше півтори тисячі людей). За останніми даними, в Західній Славонії вбито вже більше чотирьох тисяч сербів. І це число швидко зростає. Під час Другої світової війни середньовічні звірства хорватських усташів-католиків, які мали благословіння Ватікану, вражали навіть бувалих есесівців. Православна людина не може собі уявити, що священики здатні власними руками вбивати, а католицька черниця – завідувати дитячим концтабором. А Європа не знає про те, що серби в Хорватії повинні були, як жиди в Німеччині, носити позначку, тільки не шестикутну зірку, а букву “П” – православний.

Як і в 1941 році, в Хорватії в 1991 році очистка території від сербів починалася з вибухів православних церков. Списки вбитих православних священиків дуже нагадують списки Новомучеників, вбитих безбожниками після революції 1917 року.

“Світова спільнота”, котра три роки озброювала Хорватію, із злорадством спостерігає муки сербів…”

Колись письменник Ф. М. Достоєвський говорив, що католицизм більш небезпечний, ніж атеїзм, тому що він проповідує недійсного, спотвореного Христа. Захопивши земний престол, папа римський взяв меч і добавив до нього “брехню” гендлярство, обман, фанатизм і насильство”.

У світлі цих історичних фактів хочеться запитати, чи міг Апостол Петро кидати людей в яму, як усташі? Чи міг Апостол, Павло рубати людям голови, як це було в місті Глина? Чи міг Апостол Іоанн Богослов палити людей на кострах, як це – з благословення пап – чинила інквізиція? Кощунно звучить..: Чи не так? А от “апостоли” папи римського усе це робили Виходить, що Апостоли Христа і “апостоли” папи – це різні люди. Вони ТАК не подібні між собою, ЯК і папа на Іісуса Христа.

Коли святий апостол Петро в Гефсиманському саду хотів мечем захистити свого Вчителя від євреїв і, замахнувшись ним, відсік Малху вухо, то Христос не сказав Петру: “Рубай, коли!” – а сказав: “Петре, заховай свого меча, бо кожен, хто підніме меч, сам від меча загине”.

А ось ще один випадок. Одного разу Христос із Своїми учнями зайшов у село Самарянське. Жителі цього села грубо зустріли Спасителя. Побачивши таке, Іоанн і Яків з гнівом сказали: “Господи! Хочеш, ми скажемо, щоб вогонь упав з неба і попалив їх?” Але Христос не схвалив їхнього наміру. Він Своїм учням на це сказав: “Не знаєте, якого ви духа, бо Син Чоловічеський прийшов не губити людські душі, а спасати їх” (Лук. 9,54). –

Чи ж робить папа римський так, як вчить нас Господь наш Іісус Христос?.. Ні! Його вчення, його політичні погляди мають принципову розбіжність з вченням Христа.

Тепер з вуст того чи іншого уніатського проповідника можна почути: “Володимир Великий теж був католиком, тому і ми теж католики”. А ліпше цього мені довелося чути, як одна уніатка з азартом доводила, що католиками були Христос, цар Давид і навіть пророк Мойсей, котрий жив за 1200 років до Різдва Христового.

Такого “богослов’я” та “мудрості” наші греко-католики набралися з-за кордону, від відомих крутіїв-езуїтів, які вміють бути католиками, уніатами, православними, буддистами і навіть язичниками водночас. За таке шахрайство їх не мучить совість, бо папи вже давно взяли на себе їхні гріхи. А коли так, то чому ж і не грішити?..

Словесна еквілібристика – постійна супутниця цих людей. Ось, наприклад, що пише священик Божик в своїй “Короткій історії України”: “Греки і українці визнавали тоді (в часи святого Володимира) зверхність намісника Христового папи римського”. В іншому місці цей же священик каже: “Святий Володимир охрестився і помер в той час, коли в цілім світі була одна Церква, якою володіли папи римські…”

В книжечці “Католицька Церква в Західній Україні” на шостій сторінці сказано: “Християнство, що його прийняв і завів в Україні Великий князь Володимир святий, було хоч і Східне, візантійське, але не православне в теперішньому його розумінні, а католицьке”.

Священик С. Семчук з Канади вторить йому: “Сам Володимир був під незаперечним впливом Західної культури і Католицької релігії, котру перейняв у своїм Хрещенні”.

А о. Стефан Тарновський уже зовсім категорично заявляє: “Українська Церква за Володимира Великого в Католицькою, з’єднаною з Римом”.

Тут в дужках зауважимо: якщо вона і справді була вже “З’єднаною”, то навіщо тоді в 1696 році треба було робити унію, ще раз “з’єднувати”?

Папа ПІЙ XII у своїй Енциклиці в 1946 році писав: “Так, наприклад, славний князь святий Володимир хоча взяв від Східної Церкви літургічні обряди і священні церемонії, у свідомості свого становища не тільки стояв до кінця в єдності Католицької Церкви, але й дбав пильно про добрі, взаємини між Апостольським Престолом і своєю державою.

Папа в своїй Енциклиці вихваляє уніятів і каже, як їм гарно живеться під Польщею. Але все це є кричущим фальшуванням історії. Бо історія каже, що Польща була пеклом як для право славних, так і для уніятів. Усі вони разом для поляків були ні чим іншим, як “бидлом”, “чубариками”, українці для них були тільки “хлопи і попи”. Українці в Польщі майже не могли здобути вищої освіти, вони не могли бути в уряді, засідати в сеймі, посідати бодай самі нижчі урядові місця. Українець не міг, навіть, бути вчителем або в армії офіцером. Моєму батькові, коли він служив у польському війську, сказали: “Приймай католицизм і ти тоді станеш офіцером”. Але батько не пішов на це. В селі, де я жив, не було жодного поляка, але навчання “вповшехній школі” велося виключно польською мовою. Вчителі наші всі були поляками, а у кого з наших хлопців прізвище кінчалося на “цький” або “ський” – Куницький Красновський, – того записували як поляка, хоча усі його предки, починаючи з “козака Мамая”, були українцями.

Папі римському перш, ніж розхвалювати наше “щасливе життя під поляками, слід було б прочитати польський “Проект на знищення Русі, з’єднаної року 1717”.

Цей проект я подам тут в скороченні: “Коли цілісність і безпека держави держиться на взаємній любові громадян (обивателів), а любов тримається єдністю віри, то ми, поляки, якщо хочемо в своїй державі себе врятувати і забезпечити, то повинні всіма силами старатися про єдність наших громадян. А ту єдність в краях руських, що належать до корони польської, здається, найбільше псує те, що в простих людей є різні обряди… і тому загалом кожний поляк, коли хоче врятувати вітчизну, повинен вложити на себе такий обов’язок – щоби грецький обряд, який є обрядові латинському противний, нищити погордою, переслідуванням, давити на тих, хто того обряду дотримується, і всякими іншими способами.

Шляхти руського обряду, хоч вона і прийняла унію, … не допускати до жодних державних урядів. Кожен поляк має сторонитися русина… В бесідах, де є русин, паплюжити,” висміювати їхні забобони і тоді він змінить свій обряд, бо не схоче все життя бути посміховиськом. Сміх – це смерть.

Багаті городяни не мають права приймати русинів на роботу, де русини могли б набратися освіти. Бо якщо русини будуть простаками, то прийдуть до великого убозтва і будуть у великому приниженні, і змушені будуть змінити свою віру.

Треба про те пильно подбати, щоб усі декрети писалися польською мовою, а не по-руськи, тоді русини будуть ще більшими простаками, ніж були, і не будуть мати в містах ні сили, ні поваги.

Найтруднішим вузлом для розв’язання є владики (єпископи) і священики. Перших треба засліпити, щоб не бачили, а других так придавити, щоб не мали змоги вгору глянути. Єпископами мають бути лише шляхтичі, що споріднені з латинським обрядом. Усі єпископи-русини повинні бути лише заступниками прелатів.

Попи, як найбільші простаки, що ні на чім не розуміються, коли такими назавжди остануться, то це не лише буде шкодити, але навіть буде помагати цьому проектові.

Найкращим способом, щоб утримати їх в темряві, є убозтво. Не треба попам давати землі. Таким способом наші предки багатьох схизматиків (православних) примусили до єдності з костелом. І ми, вживаючи таких способів, дасть Бог, решту поробимо уніятами, а потім переробимо всіх на римських католиків. Заборонити хлопським синам вчитися в школах, які є при храмах… Треба пильно дбати аби хлопські (українські) діти до плуга, сохи, рала, ціпа звикали, а не до книжки.

Щоб скорше русинів знищити, треба на них завести справу, куди записувати їх поведінку, їх зневагу до римо-католиків, треба розголошувати про них брехні, а ще успішніше буде, коли підшиємося під ім’я попів, а то і самих владик (єпископів), порозкидаємо руські листи (листівки) проти польської влади та католицької віри. Це був би гарний документ для знищення в Польщі грецької релігії.

А якщо народ український, боронячи свою віру, зробить повстання, то в таких випадках, коли не можна буде всіх перебити, то тоді Польща повинна буде без жалю всіх їх таких бунтівників віддати татарам, а вони їх виловлять, а край цей ми заселимо поляками.

Поможи нам, Боже. Амінь”.

А тепер давайте повернемося до того, яку віру прийняв та сповідував святий Володимир Великий. Ми вже чули, як про це лукаво філософствують паписти. Вони говорять, що тоді на світі була одна віра – католицька, а Цареград в той час був підпорядкований Риму і, таким чином, хоч Володимир прийняв християнство з Царгороду, це є те саме, що з Риму, бо папа тоді був головою усіх християнських Церков, Рим тоді, кажуть вони, був столицею усього християнства, бо там помер апостол Петро.

Усі ці хитромудрі твердження не відповідають історичній дійсності. Це – ніщо інше, як казуїстика єзуїтів. То правда, що в Римі був замучений апостол Петро, але в Єрусалимі був розіп’ятий Христос. Якщо за цією логікою виборювати першість, то тоді Єрусалим має бути столицею християнства, а не Рим. Адже Христос більший апостола Петра. Чи не так?

Відомо також, що християнство з Єрусалиму пішло в Рим, а не навпаки. Отже, Східна Церква є МАТІР’Ю, а Західна – її ДОЧКОЮ.

Ніколи ніхто з древнього єпископату не вважав папу римського Головою Церкви. І про це свідчить вся історія. На Першому Вселенському Соборі головував не папа, а сам імператор Костянтин. В 6-му правилі цього Собору записано: “Нехай залишаються давні звичаї, прийняті в Єгипті, в Лівії і Пентаполі, щоб Олександрійський єпископ мав владу над ними, бо і Римський єпископ має подібну владу над близькими округами”.

Звідси не видно, щоб римський єпископ панував над олександрійським, – у них різні права в своїх єпархіях.

На Другому Вселенському Соборі головою був Мелетій, єпископ Антиохійський, а не папа римський. На Третьому теж папа не головував, а лише на Четвертому. Там у 25-му правилі було сказано: “150 побожних єпископів признали рівні права і достоїнства Престолу Нового Риму… зі старим царським Римом”.

Ще далі говориться, що ЦАРЕГРАДСЬКОМУ єпископу належить право ставити єпископів на Сході, а єпископу РИМУ – на Заході.

Почувши таке, представники Риму протестували проти того, що єпископу Цареграду даються рівні права з єпископом Риму,, проте святий Собор відхилив ці протести.

На П’ятому Соборі від Риму нікого не було.

В 12-му правилі Шостого Собору мовиться: “Ми довідалися, що в Римській Церкві є постанова, яка забороняє тим, хто хоче . бути дияконом чи священиком, жити зі своїми жінками. Ми, йдучи за давньою постановою, рішаємо, щоб співжиття з . жінками не розривати… Хто гідний бути піддияконом, дияконом або священиком, нехай супружжя не буде перешкодою”.

Ця постанова цікава тим, що не папа Римський наказує єпископам Собору, а Собор дає свої настанови, веління папі. Ніякої зверхності папи на цьому Соборі не відчувається. А в 36-му правилі записано: “Рішаємо, щоб Престол Констянтинопольський мав рівні права з Престолом давнього Риму”.

Сьомий Собор було скликано з ініціативи цариці Ірини, а не папи римського.

З наведеного бачимо, що майже протягом 800 літ Рим не був СТОЛИЦЕЮ ХРИСТИЯНСТВА. Римська кафедра була звичайною кафедрою і не більше.

Усі Вселенські Собори, ці парламенти християнства, скликалися на Сході, а не в Римі. Собори приймали рішення про пап і часто наперекір папам або, навіть, засуджували їх дії. Усе це є переконливим доказом того, що папи ніколи не мали верховенства в Церкві і ніколи ніхто їх не вважав намісниками Христа на землі, окрім їх самих.

Як бачимо, не все те правда, про що нам кажуть паписти. І ми це щойно показали на історичних фактах.

А тепер перейдемо до нашої української історії та ЦЕРКВИ, оскільки тут йдеться саме про них. То якої ж віри тримався святий Володимир і що він сам про це говорить. В “Повісті Врем’яних літ”, написаній київським монахом ще в II сторіччі, сказано: “Після (мусульман) прийшли німці з Риму, кажучи: “Ми прийшли як посланці від папи”. Великий князь Володимир, уважно вислухавши їх, запитав: “А яка заповідь ваша?” Почувши їхню відповідь, Володимир їм сказав: “Ідіть, звідки ви прийшли, бо батьки наші не приймали цього”.

Не слід думати, що князь Володимир кинув цю фразу просто так, добре не поміркувавши. Київська Русь в ті часи вже була великою, могутньою, торговою державою, лише одна “дорога із варяг в греки” є історичним свідченням цього. Русичі торгували, воювали з багатьма державами і захищатись їм теж було від кого. Усе це дало змогу познайомитись з сусідніми народами, їх вірою та звичаями. І коли Володимир німцям, точніше католикам, показавши на двері, сказав: “Ідіть, звідки ви прийшли”, – то він мав якісь підстави так говорити. Поведінка пап, їхня гордість, агресивність, злії наміри, духовне й побутове розтління вже в ту пору були широко відомі в Європі та за її межами і, звичайно ж, на Русі.

Літописець в “Повісті врем’яних літ” на 179-й сторінці пише: “Не приймав учення від латинян, бо їхнє вчення спотворене: увійшовши в церкву, вони не поклоняються іконам, а стоячи кланяються, а поклонившись, малюють хрест на землі і цілують, а вставши, стають ногами на нього. Так що лежачи – цілують, а стоячи – зневажають. Цього Апостоли не навчали, Апостоли вчили цілувати поставлений хрест і шанувати ікони”.

Нам можуть закинути, що це дуже далеко від дійсності, що це якась вигадка або непорозуміння. Мабуть, що так воно є і насправді. Але ж ця “вигадка” перш, ніж потрапити на сторінки літопису, мусила довго ходити в народі і в такий спосіб виробила певну характеристику католицизму, підготувала громадську думку для неприйняття цієї віри. Про те міг знати і сам Володимир, що могло стати причиною негативного ставлення до папських посланців.

Про відношення на Русі до католиків, або як їх тоді називали

– латинян дуже чітко видно із Заповіту преподобного Феодосія Києво-Печерського. На цьому документі нема дати, але відомо, що преподобний став ігуменом монастиря в 1057 році, себто через три роки відриву римської Церкви від Православної. Можна припустити, що цей документ було написано десь близько вказаного року.

Заповіт було адресовано Київському князю Ізяславу, як Голові держави, а в йогд особі й усім русичам.

Так от що про католиків пише святий, духоносний старець – ігумен Феодосій: “Господи, благослови! Я – Феодосій, смиренний раб Пресвятої Трійці, Отця і Сина і вихований в добрій науці православними батьком і матір’ю.

Віри латинської стороніться, звичаїв їхніх не дотримуйтеся, не дружіте з ними, від усякої науки їхньої тікайте і моралі їхньої не переймайте.

Бережіться, діти, кривовірів і всіх бесід їхніх, бо наша земля наповнилася ними. Якщо хтось і спасе душу свою, то тільки живучи в Православній вірі, бо нема іншої віри, кращої, ніж наша чиста і свята віра Православна.

Живучи в цій вірі, ти не лише врятуєшся від гріхів та вічної муки, але й станеш сином вічного життя і без кінця будеш радіти разом зі святими. А ті, що живуть в іншій вірі: католицькій або мусульманській, або вірменській – не побачать життя вічного.

Не гоже, дитино моя, хвалити чужу віру, бо хто хвалить чужу віру, то все одно, що ганьбить свою. Якщо хтось почне хвалити і свою, і чужу віру, то він – двоєвірець, близький до єресі. Ти ж, чадо, бережись таких і свою віру постійно прославляй. Не братайся з ними, тікай від них і спасайся в своїй вірі добрими вчинками.

Твори милість не своїм тільки по вірі, але й чужевірним. Якщо побачиш роздітого або голодного, або в біді сущого – чи це буде іудей, чи турок, чи латинянин- до кожного будь милостливим, врятуй його від біди, якщо можеш, і не залишишся у Бога без нагороди, бо і Сам Бог в Нинішньому віці посилає ласку Свою не на християн тільки, але й на невірних. Про язичників та іновірців Бог в цьому віці піклується, але в майбутньому вони не матимуть вічних благ. Ми, що живемо в Православній вірі, і тут получаємо всі блага від Бога, і в грядущому віці спасе нас Господь наш Іісус Христос.

Чадо, якщо тобі треба буде і померти за святу віру, з радістю йди на смерть. Так і святі помирали за віру, а нині живуть з Христом. Ти ж, дитя моє, якщо побачиш іновірних з вірними в суперечках, які обманом хочуть відвести від справжньої віри – поможи православним. Цим ти вівцю спасеш від вовка. А якщо змовчиш і покинеш його без допомоги, то це як би ти душу християнську продав сатані.

Якщо скаже тобі хтось: “Ваша віра і наша віра від Бога”, то ти, чадо, дай ось таку відповідь: “Кривовіре! Хіба ти і Бога вважаєш двоєвірним! Чи ти не чуєш, віроломний, як говорить Писаніє: “Один Бог, одна віра, одне Хрещення” (Еф. 4, 5).

Хіба ти не чуєш апостола Павла, який пише: “Якби навіть Ангел зішов з неба і став благовістити вам не те, що Апостоли благовістили, – хай буде проклятій (Гал. 1, 8).

Ви ж, латиняне, відкинувши проповідь апостольську і святих отців, прийнявши невірну, спотворену віру, яка веде до загибелі, тому-то ми і відкинули вас. Не годиться нам з вами служити і до Божественних Таїн приступати, ні вам до наших, ні нам до ваших, тому-то ви мертві і мертву жертву приносите, а ми Живому Богу – чисту, непорочну, щоб життя вічне успадкувати.

Бо і написано так, що “воздається кожному за його заслуги” Господом нашим Іісусом Христом. Хай Йому буде слава. Амінь”.

Беручи до уваги усе вищесказане, ми з повним правом можемо зробити логічний висновок, що кияни, древні русичі не горіли палкою любов’ю як до латинян взагалі, так і до папи зокрема. Мабуть їхня душа чула вже тоді, як багато доведеться Україні випити лиха від Риму та католицької Варшави. То ж говорити буцімто святий Володимир був католиком, це принаймні1 некоректно.

Галичина з несамовитим криком, конаючи на палях та згоряючи на вогнищах, прикидаючись, МУСИЛА прийняти унію. Діди наші думали, що це тимчасово, але спливав час,.. діти їхні, забувши про всі католицькі утиски, тортури, почали звикати до унії, як віл до ярма звикає. А онуки їхні, відкинувши пам’ять про свою рідну неньку – українську, козацьку Церкву, стали лютими яничарами для своїх братів-православних. Вони самі почали силою нав’язувати рідному народу чужу латинську віру, проти котрої українська душа б’ється вже з часів преподобного Феодосія Києво-Печерського.

Таким чином галицький народ під тиском обставин змінив СВОЮ віру на ЧУЖУ і почав свою вважати чужою, а своєю вірою – чужу. Кожному відомо, що коли робиться якийсь обмін, то ціллю є обміняти гірше на краще, щоб мати від цього якусь користь. Так, приміром, святий Володимир поміняв язичництво на християнство. Він поміняв гірше на краще. Як він, так і увесь його народ виграли від цього – виграли духовно, культурно, політичне і навіть економічно.

Що ж нам дала єзуїтсько-польська унія? Хіба те, що поділила наш народ на два ворожі табори. Та яка ж нам від цього користь? Користь, звичайно, є. Але не нам, а нашим ворогам унія принесла користь. Т. Г. Шевченко з цього приводу пише:

“Зажурилась Україна –

Така її доля!

Зажурилась, заплакала,

Як мала дитина,,

Ніхто її не, рятує…

Козачество гине:

Гине слава, батьківщина;

Немає, де дітись;

Виростають нехрещені

Козацькії діти;

Кохаються невінчані,

Без попа ховають;,

Запродана жидам віра,

В церкву не пускають!

Як та галич поле криє,

Ляхи, уніяти

Налітають – нема кому

Порадоньки дати”.

Унія посварила не лише українця з українцем, але й наш народ з поляками, з котрими колись він не погано співіснував. Люди браталися, але кожен знав своє і свою межу. Унія все це перекреслила.

Тарас Шевченко каже:

“Ще як були ми козаками,

А унії не чуть було,

Отам-то весело жилось!

Братались з вольними ляхами,

І Пишались вольними степами…”

І далі вів продовжує:

“Не знаю, як тепер ляхи живуть

З своїми вольними братами?

А ми браталися з ляхами!

Аж поки третій Сигізмунд

3 проклятими його ксьондзами

Не роз’єднали нас… Отак

Те лихо діялося з нами…”

Почалася довголітня кривава війна між козаками і ляхами. А чому? Бо, бач, папа – “чернець годований” – захотів на нас сісти, тому що Європи йому замало було:

“Кругом неправда і неволя,

Народ замучений мовчить

І на апостольськім престолі

Чернець годований сидить.<

Людською кровію шинкує

І рай у найми оддає!”

Такими влучними словами наш славний поет відгукнувся на ці лукаві дії та замисли папи – римського владики.

Крім братовбивчої війни, поділу нашого народу, озлоблення, насильства, ЩО ще дала унія? Вона греко-католиків, себто уніятів, відірвала від національного коріння, від їхніх великих предків, від святої Ольги, рівноапостольного Володимира, мучеників Бориса і Гліба, преподобних Антонія і Феодосія, Аліпія і Агапита, літописця Нестора та наших святителів – Михаїла, Іларіона, Климента, Петра, Олексія, ПетраМогили, наших національних героїв – Хмельницького, Дорошенка, Сагайдачного, Наливайка, Ґонти, Сірка; наших письменників та поетів – Котляревського, Шевченка, Куліша, Франка, Коцюбинського, Нечуя-Левицького та інших.

Уніяти залишилися без роду і племені. Головоріз Кунцевич – їм отець, а Сигізмунд – хрещений батько. Хоч уніяти і співають, що вони “козацького роду”, але це – нонсенс. Уніяти воювали не разом з Хмельницьким, а проти нього, проти козаків. Яким же чином вони тепер стали козаками?

Я бачив, як уніятські священики стояли і махали кадилами біля пам’ятника Т. Г. Шевченка, служачи по ньому панахиду. А хіба Т. Г. Шевченко попросив би їх це робити? Хіба не відоме його ставлення до унії та до “чернеця годованого”? Та й Апостольські Правила не дозволяють молитися за іновірця. Ви можете молитися за душителів українського народу Шлсудського, Мостицького і, особливо, за Ридза Сміглого. Він спочатку теж був, як і ви, греко-католиком, але пізніше став католиком без “греко”, бо так йому було вигідніше. Прийшовши до влади в 1935 році, цей колишній греко-католик почав несамовито гнати православних, заставляючи їх переходити в католицизм, щоб їх у такий спосіб скорше зробити поляками. А хто упирався, противився цій протизаконній акції, того саджали в тюрму – польську катівню, яка називалася Березою Картузькою.

Під час перепису населення греко-католиків записували поляками, бо в народі так вже повелося: якщо ти православний, то ти – українець, а коли католик, ти – поляк.

В 1938 році почалося руйнування православних храмів або перетворення їх на костели. На Холмщині та Підляшші у 1938 році було забрано під костели багато храмів, а 130 зовсім знищено. В цих регіонах в 1914 році нараховувалося 389 православних храмів, а в 1938 році з них залишився тільки 51.

Папа, сидячи в Римі, знав, що варварство католиків щодо українських святинь не має меж, але вперто мовчав, ніби це його не торкалося, ніби це не Божі храми гинуть, а поганські капища.

В цьому акті виявилася паталогічна ненависть Ватикану до Православ’я. В такому дусі єзуїти віками виховували кадри римо-католицького духовенства і свою паству. Священик М. Зноско-Боровський про себе пише: “Пригадую ось такий випадок (1928 рік) з мого гімназичного життя в м. Брест-Литовському. Поруч з братською Миколаївською церквою в Бресті була польська державна гімназія. Кожен віруючий християнин, проходячи мимо храму – православного чи католицького – знімав шапку. Декілька учнів польської гімназії запитали свого законовчителя: “Ми щодня проходимо, йдучи до гімназії, мимо православного храму. Чи треба нам перед ним знімати шапку?” На це єзуїт о. Щербицький сказав: “Ні, краще плюньте в той бік”.

Де, коли і хто з православного духовенства вчив свою паству плювати в бік костелів? Де, коли і хто з православних захоплював силою католицькі храми – костели, як це робилося в 1938 році в Польщі? Де, коли і хто з православних за допомогою сокири і тортур примушував католиків переходить в Православ’я, як це чинили з алеутами? І не лише з ними. З чистою совістю ми можемо сказати, що Православ’я такої огидної практики не знає.

Отже, поміняли наші галичани рідну віру, віру святого Володимира на чужу, та ще й ворожу. Поміняли славного першосвятителя Михаїла, митрополита – письменника Іларіона, святителя Петра, вченого Іннокентія Гізеля, богослова й письменника Іоапикія Галятовського, славного діяча України Лазаря Барановича, стійкого оборонця України Петра Могилу, святителя Іоасафа (Гррленко), письменника і поета святого Димитрія (Тупкало), Іова Почаївського та ще багатьох інших святих людей. Поміняли… Та на кого?.. На єзуїтів, на “безгрішних” пап римських.

Та чи і справді вони були такими святими та безгрішними? Історія свідчить, що ні! Варто звернутися до “Біблійського довідника Гелля” (Торонто. 1985), “Церковної історії” Мосгаима, праць католицьких єпископів, щоб переконатися в тому, що бруд не обминав папських палаців. Я тут нарочито не послався на твори православних істориків, щоб мене ніхто не зміг звинуватити в упередженому ставленні до цього.

Постає питання: ЩО галичани проміняли і ЩО виміняли? Проміняли щире українське духовне золото і виміняли польську мідь. То ж хіба можна наших православних Київських святителів, преподобних і мучеників рівняти з ватиканськими політиканами? У кого з наших Київських митрополитів були такі гареми, як у пап? Хто з наших святителів палив на кострах єретиків, невинних людей? Хто з них тортурами примушував католиків переходити у Православ’я? Хто з православних католиків різав носи, вуха, пальці, руки, ноги і витягував кишки? Хто з православних палив на Україні католицькі костели чи плював у їхній бік, хто з православних топтав католицькі статуї та ікони?

Слава Богу! Нічого такого ніколи не було. Наші духовні наставники завжди були на духовній висоті – вони вміли шанувати не лише свої, а й чужі святині. Ніхто з признаних істориків, навіть атеїстичних, не міг сказати про них нічого огидного. Україна по праву може пишатися такими людьми. Та чи може пишатися Греко-католицька Церква тими папами, котрі католиками ж названі “звіром”, “потворою” і навіть ” антихристом ” ?

Можемо бути певні того, що наступного року, коли настане 400-літній ювілей унії в Україні, папа римський не пошкодує грошей, щоб греко-католикам влаштувати бучні торжества, зробити приголомшливий, сліпучий феєрверк: тут буде гуманітарна допомога, безкоштовна література, листівки, іконки “святого Йосафата Кунцевича, самовихваляння, …ну і велике відпущення гріхів.

В 1996 році у наших галичан буде “свято”. Вони будуть тішитися тим, що їх так гарненько обдурили хитрі єзуїти, поляки на чолі з папою римським – “чернецем годованим”. Вони будуть радіти з того, що поляки з їхніх “предків шкіру дерли”, на палі саджали, бидлом називали, до церкви не пускали, храми палили, руйнували, в оренду нехристам давали.

Оце буде свято! Усе пекло реготатиме!

Це своє ЗВЕРНЕННЯ Я озаглавив “До галицької молоді”. Не випадково Я це вчинив. Люди старших поколінь звикли до унії. Мені доводилось чути, як жіночки похилого віку кричали: “Ми католики, ми католики!” Вже навіть не греко-католики, а просто католики… Деяких представників старшого покоління вже важко, а то й неможливо переконати, бо їм важко розібратися в сьогоднішній складній політичній та історичній ситуаціях, бо вони ходили свого часу в польську або австрійську школу, бо унія була складовим елементом їхнього життя. МОЛОДЬ же наша ОСВІЧЕНА, СВІДОМА і тому Я кажу їй: “ПРОЧИТАЙТЕ ІСТОРІЮ УКРАЇНИ, але не ту, яку вам написали поляки, а ту, яку написали власною кров’ю українці. ПРОЧИТАЙТЕ, не минайте “ніже тієї титли”, прочитайте і ЗАПИТАЙТЕ, чиї ви діти, чиї ви внуки і за що закуті?”

Ювілей, який буде в 1996 році, не наш ювілей.

Це – наша поразка, це – облуда. Поверніться лицем своїм до своєї рідної Української Церкви! Не ходіте з сокирою на свого православного брата! Не посилайте його за Урал!

Закінчуючи це своє ЗВЕРНЕННЯ, хочу запевнити кожного читача, що пером моїм водили не гнів, не бажання комусь зробити боляче.

У мене була лише одна ціль: зберегти єдність Христової Церкви, єдність нації, наблизити час, коли між нашим народом буде Божий мир, ласка та братня любов, без котрих не може бути спасіння на небі та щастя на землі.

Хай Милосердний Господь усім допомагає нам.

Амінь.